Мене звати Тетяна. І я вперше провела Великдень без дітей. Не тому, що вони мене не запросили, а тому, що я вважала себе зайвою. Сиділа біля телевізора, дивилася, як хтось святкує у прямому ефірі, і думала: а може, це і є моє місце зараз – на другому плані, де зручно не заважати. Та найбільше боліло не відмовчування, а те, що я сама навчила доньку тому, що зі мною можна не рахуватись.
Коли Аня мені зателефонувала в четвер перед святом, я вже знала, що скажу.
– Мамо, не будь вперта, приїжджай. Усе вже готове, Артем скаже одне слово, і тебе особисто на руках донесуть.
– Та яке там… У вас там своя метушня. Я тільки плутатимусь під ногами. І на мої салати вже ніхто не дивиться, всі зараз “по Пінтересту” готують, – сміялась я, ховаючи хвилювання.
– Не вигадуй, – відповіла вона, втомлено. – Майя чекає на тебе. Вона навіть паску хоче прикрасити з тобою. Не підведи.
Я зітхнула.
– Ань, я подумаю. Але якщо не зможу – не ображайся, добре?
– Якщо не зможеш – ображуся.
Смішно. Дочка, яка образиться, якщо я знову не приїду. Але не скаже прямо. Як і я.
У Велику суботу я встала рано. Без будильника, просто не могла більше лежати. Знову ця тиша, яка чіпляється за вуха. Тиша не затишку – тиша порожнечі.
Я відмила кухню. Пересадила квітку на підвіконні, якій вже років з десять, і що дивно, вона досі жива. Сама, як і я. Зварила яйця. Одне пофарбувала буряком – криво, плямисто, але щиро.
Поставила на стіл скибку хліба, варене яйце, шмат ковбаси. І свічку. Запалила. Полум’я хиталося, наче питало – а для кого?
Я хотіла написати Ані. Фото тієї тарілки, щось жартівливе, як завжди. Але вперше мені здалося – досить вдавати. Мені важко. Не тому, що я сама, а тому, що в цьому самотньому ритуалі стільки неправди.
Телефон мовчав. І я не дзвонила. Хоч могла.
Включила телевізор – меса з Ватикану. Папа говорив про спільноту, надію, єдність. Я слухала, кивала, але всередині було пусто. Я більше не була нічиєю спільнотою.
У неділю я знову вдяглась елегантно. Навіть сережки причепила ті, що Артем колись подарував Ані, а вона мені – бо “мені вони не йдуть”. Мені йшли.
Сіла біля вікна. Надворі – голоси, хода, сміх. Хтось жив. А я… я мовчки гріла чай у руках. І мовчки дивилась на телефон.
О 10-й годині він задзвонив.
– З Великоднем, мамо! Як ти?
– Добре, доцю. Все в мене є. Паска – купила, ковбаска – домашня, – збрехала з легкістю, яку сама собі не пробачала.
– Майя засмутилась, що тебе нема. Але я сказала, що бабуся зайнята. Не сердься, – додала вона швидко.
– Не серджуся, – мовила я. – А тобі як?
– Ой, свекруха знову вмикає “майстриню”. Все не так: “квіти не ті”, “яйця варити довше”, “Артем не вишиванці”. Зате діти щасливі.
Я слухала, кивала. І мовчала.
– Мамо… Ти не сама святкуєш, правда?
Я зробила паузу. Довгу.
– Ні. Я зі спогадами.
Мовчанка. А потім:
– Я зрозуміла. Вибач, що не змогла це зрозуміти раніше.
Увечері я написала їй. Без прелюдій.
“Аня, я боюся вам заважати. Я навчила себе мовчати. І тебе – не питати. Але мені дуже не вистачає тебе. Не як доньки з фото. Як живої, справжньої тебе. І Майї. І твого сміху. Я не хочу бути самодостатньою. Хочу бути вашою.”
Вона відповіла майже одразу.
“Я навіть не знаю, як це читати без сліз. Мамо, ти не заважаєш. Ти – наша основа. Наш затишок. Ми приїдемо”.
Вони приїхали наступної суботи. Без квітів, без пафосу. Майя обійняла мене так, як обіймають лише діти – щиро, сильно, і з довірою.
– Я намалювала тебе, – сказала вона, – ось ти, ось мама, ось я. А тато буде збоку. Бо він завжди збоку, коли ми з бабусею.
Я засміялася. І відчула, як розкривається щось всередині. Як зламалась оболонка.
Я більше не скажу – я не хотіла заважати. Тепер я буду. Поруч. І з ними. І з собою.
А як у вас, мої хороші? Чи траплялось вам ховати біль за фразою “я не хочу заважати”? Чи були ви тими, хто мовчки готує святковий стіл, не чекаючи дзвінка? А може, були по інший бік – і не помічали, як важливо просто сказати: “Ти нам потрібна”?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
