Так безглуздо усвідомлювати, що цілих 10 років життя пройшли даремно. І це не дитинство чи пізні роки, де вже не має значення, як і чим ти займаєшся. Це 10 найпродуктивніших років, коли будують кар’єру, сім’ю, народжують дітей та закохуються раз і назавжди.
У моєму випадку це були 10 років брехні, очікування та самообману.
Мене звуть Валерія, мені 35 років і я вже більше 10 років не можу розлучитися зі своєю любов’ю. Усередині я розумію, що це не нормально і безглуздо, і не має жодних перспектив. Ось тільки, як би це не було сумно, зробити з собою нічого не можу.
До 24 років я жила з батьками. Моє дитинство було звичайнісіньким, що називається «як у всіх»: садок, школа, виш. Напевно, крім однієї деталі, а саме того, що в нашій сім’ї у всьому панувала мама. Тато, по суті, не був ганчіркою, швидше флегматиком з великою часткою апатії. Він розумів, що погода в будинку дещо ненормальна, але йому було байдуже.
Що казати, якщо в дитячому садку на святах я завжди була сніжинкою, у найбілішій сукні. Мої задоволені батьки завжди посміхалися і раділи, а вдома мені завжди діставалося «на горіхи» від мами за кожну дрібну цятку або ниточку, що вилізла. Батько ж мовчав чи займався чимось поза домом.
Школа. Знаєте, як складно знайти собі подругу, якщо твій емоційний стан вже в п’ятому класі розхитаний: розірвані через одне перекреслене слово зошити та сцени й “уроки” від матері, яка намагалася «поставити» мені каліграфічний почерк.
Далі було ще гірше, адже до дев’ятого класу я, як то кажуть, розцвіла. До мене часто дзвонили хлопчики, невідомо як роздобувши мій номер телефону. Поясню: мобільного у мене не було і всі дзвінки на старенький домашній телефон повністю контролювалися.
Двері в мою кімнату ніколи не зачинялися, а лише трохи прикривалися, щоб все можна було побачити або почути з коридору.
Навчитися модно фарбуватися та одягатися я не змогла й досі. Якось повз мене пройшла ця навичка, напевно, коли її роздавали, я готувалася до самостійних за незачиненими дверима.
Виш я закінчила з відзнакою, хоч це нікого не вразило. Я навіть мала нетривалі романтичні стосунки, які так нічим і не закінчилися. Ой, як згадаю, так сльоза ностальгії й пробирає: як ми ховалися в парку, гуляли до 6-ї вечора на околицях міста, щоб ніхто нас не побачив.
Але невдовзі це втомило. І я хочу сказати, навіть не його, а мене. Все-таки ховатися в двадцять із лишком років – це стомлює.
І тут я познайомилась із Ним. Роман був (та й є досі) на 9 років старший за мене. Дорослий чоловік начитаний і з величезним, неосяжним почуттям справедливості. За кілька місяців таємних зустрічей і, по-дитячому, наївних «таємних» побачень він забрав мене на орендовану квартиру.
Його розмова з моїми батьками була саме такою, як я собі уявляла: без докорів і образ шляхетний лицар забирає принцесу із замку.
Ось тільки в кожній казці дівчинки обов’язково мала з’явитися зла відьма. І в моїй вона теж була. Ольга, дружина Романа. Його віку, трохи молодша, владна, негарна жінка, яка чимось нагадує мою матір. Я знала про неї, але вона не знала про мене.
Так минуло 8 довгих років. Ми зустрічалися «у мене», ми навіть їздили закордон під час його вигаданих відряджень. Ми разом займалися спортом, ходили у кіно, театри та музеї міста. Як кажуть, життя у золотій клітці. Хоча, не подумайте, у мене з’явилися і друзі та подруги. Не з’явився лише чоловік.
Якоїсь миті я помітила, що роздобріла, погладшала. Після справжнісінького ступору я зателефонувала коханому прямо посеред дня, вперше в житті. Він обідав сам, тож одразу ж приїхав, весь мокрий і з диким поглядом.
Далі пішов монолог про те, що він не хоче дітей, це його принцип і таке інше. І це правда, своїх дітей він не мав. Той день був дуже важким, і я навіть не змогла заснути.
Через 2 дні Роман мені сказав, що його дружина захворіла і він має бути біля неї. Наше спілкування затихло і за наступний місяць ми не бачилися, а лише розмовляли по телефону кілька разів.
Хмари густішали і мені стало страшно. Подумавши, я вирішила собі, що не люблю цього чоловіка. Він мене використовує та робить це вже давно. Треба щось вирішувати.
Але дитину я хотіла. і народила для себе. А через рік після нашого З Романом розриву у моє життя знову повернулися колишні стосунки. Дружина раптово одужала і все пішло за старою схемою. Мої думки, емоції та впевненість кудись зникли, життя тече по накатаній.
Підростає синочок, який не буде знати, хто його тато. Чи буде – я не знаю.
Отак, мої дорогі. Так я й живу й досі. І нічого не можу з собою вдіяти. Думаєте, це кохання? Я не згодна. Це якесь покарання, інакше. Мене ніхто не тримає, впевнена, попроси я піти і грошей на додачу, він би погодився. Без шантажу та сцен. Але я не хочу. Дякую всім, хто прочитав, і миру всім.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.