Мені 23 роки. Живу в Полтаві. Заміжня, працюю, у мене хороший чоловік, якого я дуже кохаю. Я при надії. Але дуже мене тягне додому. Мама в Італії на заробітках, а батько сам.
Ще й мама Назара до нас зачастила, скрізь сує свій ніс, перевіряє на чистоту, може і посуд помити і в холодильнику пошарити, а чоловік на мій бік не стає, і згоден втратити сім’ю, але не ставить на місце свою маму.
Решта рідні мого чоловіка мене просто дратує. Плюс чоловік любить погуляти з друзями, а я сиджу дома і заочно вчуся в університеті.
Кілька днів тому стався конфлікт з чоловіком і його сім’єю, я зібрала речі та поїхала до батька. Я на 5 місяці, і що робити – не знаю. Мама до себе в Італію кличе, але я не хочу лишати тата, та й чоловіка люблю. хоча розумію, що навряд чи у нас щось вийде.
Взагалі не бачу виходу з моєї ситуації!
Якби ж я мала підтримку та опору в сім’ї Назара. Нехай це буде якщо не чоловік, то його мама-бабуся-дідусь однаково хто, тільки щоб я була там не самотня і мене підтримували.
Як відкрити Назару очі, перетягнути на свій бік? Але якщо він не готовий до відповідальності, а дуже на це схоже, то я навіть не знаю, що робити.
Мені тільки одне спадає на думку: якщо свекруха й надалі буде у нас без просу господарювати – то постаратися підпрягати її так, щоб їй не хотілося приходити і самій.
Але може дійсно треба накивати п’ятами з цієї родини?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
