Мені 32 роки, звуть Вероніка. Я сама з дуже бідної родини. Батьки розлучилися, коли мені було 17 років. У мене є брат Василь, на три роки молодший за мене.
Після розлучення батьків я швидко почала багато працювати, щоб вистачало на оренду житла та інше. Вступати вчитися в університет не було за що. Працювала я прибиральницею, офіціанткою. Мама моя працювала кухарем.
Але я була сповнена надій і вчила англійську, знайшла згодом роботу в бізнесі, почала добре заробляти і мама тоді пішла з роботи.
Вже 11 років мама сидить удома, грає у комп’ютері в ігри. Їй було 40 років, коли все почалося. З того часу я тягла брата, її та її чоловіка.
Два роки тому я виїхала працювати за кордон і надсилала їм гроші. Я сподівалася, що все зміниться, і вони щось почнуть робити. Я сама винна, в тому, що допомагала їм стільки років, але я це робила щиро, а в результаті мама розлінувалася, виріс безхарактерний брат, живе з мамою, дівчини у нього немає, заробляє копійки.
Я б уже все купила собі в житті, але в мене все йде на них просто у неймовірних сумах. Мені майже 33 роки, дітей немає, стосунків й особистого життя немає. Навіть просто хлопця для спілкування й зустрічей немає.
Мені прикро й сумно за своє життя, а любов до рідних переросла у неприязнь. Мама мені заявила, що любов до родини не може бути ношею, а якщо це для мене ноша, то я їх не люблю, що в мене немає матері.
Мені було дуже тяжко весь цей час, роки важкої роботи. Я втомилася і не можу так продовжувати. Але мені здається, що якщо я їх кину, то почуватимуся ще гірше й не пробачу собі цього.
Фото – спеціально для ibilingua.com.
Передрук без посилання на ibilingua.com забаронено.