Мені 37 років, і близько 20 із них я прожила не заради себе. От чесно, такою була ситуація.
Почнемо з того, що у 17 років я стала наче матір’ю. Ні, дитина, а точніше дівчинка, була не моєю, а моєї сестри. Соломійка, миле, маленьке створіння, моя племінниця. Сестра залишила її на нас із мамою, а сама поїхала в пошуках кращого життя та «кар’єрного зростання».
Було важко, адже юна дівчинка, якою я і була, зовсім не знала, як доглядати маленьку дитину. Насправді голова в той момент була зайнята абсолютно не тим: мрії, побачення з хлопчиком, задуми на майбутнє. І ось, дитина, на яку не чекали.
Але нічого, виховали, виростили, зробили корисною людиною. Коли Солі виповнилося 4 роки, ми оформили офіційне опікунство на маму. Дівчинка навіть не знала, хто її справжня мати, для неї це була я. Ми ділилися секретами, були як подруги і взагалі стояли одна за одну стіною.
Мої стосунки з юнаком зійшли нанівець. Хлопець ніяк не міг зрозуміти, чому я няньчуся з малечею, якщо вона навіть не моя рідна дочка. Він хотів від мене молодості: тусовок, гулянок та всього іншого, що так до вподоби молоді. Я ж справді взяла на себе роль молодої матусі. Звичайно, ми розійшлися.
Минав час, і я так і не створила серйозних стосунків із надійним фундаментом. Мої думки були зайняті Соломійкою та її навчанням. Грошей у принципі вистачало, адже моя мама допомагала. Але практично всі вони йшли на дитину. Одяг, навчання, гуртки за інтересами тощо. Впевнена, сучасні батьки мене зрозуміють.
Своїх дітей, ясна річ, я теж не народила. А як тут можна думати про дітей, якщо чоловіки просто розбігаються в жаху, коли дізнаються, що ти виховуєш доньку, та й то не дочку, а племінницю, яку вдочерила твоя власна мати.
Найдивовижніша і водночас фатальна подія сталася, коли Соломії 17. Приїхала моя сестра, її справжня мати. Вся в золоті та зі смартфоном останньої моделі. Вся у сльозах, «дочка, пробач-вибач», захотіла дочку до себе додому забрати. А Соломія ж її у вічі не бачила. Але нічого, поговорили, я розповіла.
Вгадаєте, що було далі? Моя дівчинка, дочка практично рідна, з легкістю поскакала антилопою в мамину машину. Так, мовляв, буде краще для всіх, бо в мене на її «хотілки» грошей немає і так далі.
Я не їла близько тижня. Не могла пробачити таку зраду. Втішити було нікому. Насамкінець мій директор, чоловік не найбільшої краси, запропонував мені допомогу. Трохи підвищити зарплату, дати пару відгулів. Можливо, повечеряти разом. Такого повороту я не очікувала, та й думки були не про те. Але мама порадила трохи розслабитися.
Про що це я. Минуло кілька років. Зараз ми з моїм колишнім директором, а тепер і чоловіком чекаємо на дитину. Я повністю оговталася від минулого, знайшла хорошого психолога та зрозуміла свої внутрішні тривоги. Мій чоловік, за сумісництвом найкращий друг і коханий чоловік, повністю мене влаштовує. Але є ще одна новина.
Сестра розлучилася, а круті адвокати її чоловіка обставили так, що ніякого майна їй не дісталося. І вона, звичайно, претендує на квартиру нашої мами. Так, мама нещодавно пішла на той світ. А я принципово хочу, щоб їй нічого не дісталося. Ось ні копійки. І, ясна річ, хочу підключити для цього зв’язки чоловіка.
Як ви вважаєте, я погана зла людина? Адже таким чином, виходить, я завдаю шкоди і своїй «дочці». Вона, до речі, жодних прав на квартиру не має, адже опікунство скасували, як тільки знайшлася її справжня мати.
Зовсім не знаюся на законах, але своїй сестричці хочу помститися по максимуму, щоб їй нічого нашого не перепало, вона не заслужила, “зозуля”.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото – Ibilingua.com.
