fbpx
життєві історії
Мені 37 років, донечці – 13. У квітні цього року ми опинилися, зрозуміло через що, в Лондоні. Перша зміна свідомості сталася буквально на другий день переїзду, коли ми радісно побіги до центру, Оксфорд Стріт та Сохо, оглядати околиці. Перша думка була – ох. Найбільше мене вразила одна темношкіра мадам у квітні місяці при +12. Начхати – хто ти такий. Боже, нічого не подумають, багато честі. Звикаєш до комфорту повсякденного життя та відвикаєш від хліба. Над тим, що тут продають як хліб, хочеться плакати сльозами хлібобулочних мрій

Мені 37 років, донечці – 13. У квітні цього року ми опинилися, зрозуміло через що, в Лондоні. Перша зміна свідомості сталася буквально на другий день переїзду, коли ми радісно побіги до центру, Оксфорд Стріт та Сохо, оглядати околиці.

Перша думка була – ох, Лондон, звичайно, велике місто, але чому так багато, хм, вільних жінок?Потім дійшло – тут так одягаються.

Найбільше мене вразила одна темношкіра мадам неосяжних пропорцій у короткій сукні з відкритими плечима. У квітні місяці при +12. Окрім сукні та босоніжок на мадам не було нічого.

Вона йшла, колихаючись усім і виглядала королевою. Чоловіки, що проходять повз неї, оберталися жжадібно їй услід.

Тоді ж мене накрило розуміння – вона справді королева, красуня. Те, як вона себе тримає, усвідомлює та подає, робить її неймовірно красивою. Як і всіх інших. З того часу я раз і назавжди перестала комплексувати з приводу своєї зовнішності.

Лондон благословенний тим, що всім начхати – хто ти такий, у що одягаєшся і скільки у тебе всяких модних штук. Можна вийти в піжамі та циліндрі, ніхто навіть не подивиться в твою сторону. І не таке бачили. Тут не треба оглядатись через плече – що подумають люди. Боже, нічого не подумають, багато честі.

Це місто можна або любити і вливатися в ритм, або не прижитися. Третього, мабуть, не дано. Усі живуть дуже швидко. Одна з набутих звичок – хапати каву та їжу на бігу, на льоту. Тут ні в кого немає часу сісти та спокійно поїсти, хіба що навмисно зустрічаєтеся з друзями за одним столом.

Після Лондона дуже важко жити розмірено та спокійно, не вистачає швидкості.

Дуже швидко звикаєш до комфорту повсякденного життя та відвикаєш від хліба. Над тим, що тут продають як хліб, хочеться плакати сльозами зганьблених хлібобулочних мрій.

Коли мене запитують, що змінилося після переїзду, я відповідаю: та все. Якщо приїжджати сюди з відкритою душею та вільною головою, можна стати будь-ким. Буквально ким завгодно за вашим бажанням. Такої кількості можливостей скільки надає це місто, я не бачила ніде і ніколи.

Найголовніше, чому я тут навчилася – постійно помічати нове, щодня, щохвилини. І радіти цьому, наче живу перший день!

Мипру всім, добра і скорішої перемоги України!

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.