Мені 43. Дорослі діти, є коханий чоловік. Начебто все добре: будинок, робота, займаюся спортом. Але, озираючись назад, розумію, що більше половини життя вже прожито. І відразу настає якась туга, що в моєму житті все склалося не так, як хотілося б. Стільки можливостей упущено через якісь причини чи події.
У мене було не просте дитинство. Молодість теж мало чим тішила, окрім народження дітей. Батьків немає вже живих. Зміна місця проживання призвела до того, що дуже мало близьких людей поруч. Родичі є, але з ними я ніколи не спілкувалась ще з дитинства.
Чого скаржитися, якщо все є? Тому що моє життя порожнє і одноманітне, кожен день схожий на попередній, нічого не відбувається; коли ти розумієш, що живеш у великому місті, але самотній душевно, навіть якщо поруч чоловік та діти. А час невблаганно летить.
І я розумію, що частково у своєму житті я винна у всьому лише сама: десь не вистачало сміливості, десь – мудрості, десь – фінансів. Боячись вийти зі своєї зони комфорту, можливо, я втрачала можливості зростати далі як особистість, розвиватися, і зараз живу лише мріями про зміни.
Прикро за безцільно прожиті молоді роки. Можливо, це, як то кажуть, криза середнього віку, але чим старшою стаєш, тим сильніше починаєш замислюватися про свою незначність. Життя минає, можливо, воно йде повз мене, і від цього стає дуже сумно. Кого ще тривожать схожі переживання?
Фото ілюстративне, з вільних джерел, Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
