Мені 43 роки. Батьки вже літні, живемо в одному місті, але окремо. я їм допомагаю. Але цього їм недостатньо, вони мною незадоволені.
У дитинстві я не помічала нічого особливого, батьки жили своїм життям, жили досить забезпечено, ми ні в чому не потребували. Вихованням мене та брата займалася бабуся, дуже добра людина, любила нас.
Мама й тато займалися собою, батько трудоголік, а мама після роботи читала, до неї звертатися не можна, вона втомлена, завжди. Вона не пекла нам пирогів, нікуди не ходила з нами, навіть просто поговорити не завжди було можна, усім цим займалася бабуся.
У дитинстві я їх влаштовувала, вчилася чудово, було чим похвалитися перед знайомими. Потім, коли мені виповнилося 14 років, вони зовсім змінили роботу і поїхали жити в інше місце, за 600 кілометрів від нашоо рідного містечка, ми залишилися вдвох з бабусею, іноді батьки надсилали листи, гроші на продукти і посилку з одягом, мама його сама мені купувала, тільки практично все було різних розмірів, носити не довелося, роздавали іншим.
Ну а я закінчила технікум і в 18 років вийшла заміж. Батькам тоді було все одно, ніхто мене не відмовляв, нічого не питав, не радив. Батько сказав, що краще заміж, ніж раптом у подолі принесе і зганьбить, хоча я тоді й думати про ці подоли не думала.
У результаті шлюб з Ігорем виявився невдалим, я розлучилася, на той момент у мене вже була донька. Батьки внучку Богданку полюбили, єдину з усіх онуків, активно почали допомагати, доки я не вийшла на роботу. І почалося запізніле виховання.
Мене просто заклювали нагадуваннями про те, що я не вступила до вишу, не знайшла гідного чоловіка, нічого не досягла. Це триває досі, хоча я вже 17 років у другому шлюбі з Назаром, дкже вдало, у мене хороша робота, середній достаток, на роботі цінують. Але лише не батьки!
Вони мене соромляться, у мене немає автомобіля, не керівна посада і живу я не в столиці, а в райцентрі. Хвалитися нема чим. Вони були шишками, а ми з братом – порожнє місце.
Коли дзвоню, вони не цікавляться моїми проблемами, чим я живу, тільки одне питають: як справи у внучки, вона поки що у них у фаворі, вчиться в університеті. А я намагаюся нічого не розповідати про себе. У доньки вже 1,5 року молодий чоловік є, ми приховуємо, адже він зі звичайної родини і не столичний — він точно їм не сподобається.
В останній мій візитдо них я не витрмала, розплакалася, пішла. У слід мені мама сказала: «Он двері!» Місяць не дзвонила, не ходила, хоч і переживала, адже вони ж таки немолоді, їм по 70 років.
Сьогодні батько подзвонив і сказав, що я винна у їхньму поганому самопочутті, що я прискорюю їх відхід в інший світ. Вони не можуть поводитися по-людськи, хоча я тільки й хочу доброго відношення, завжди хотіла, з дитинства.
Батьки вважають, що я ходжу до них, бо сподіваюся на якусь матеріальну вигоду, хоч я вже багато років не залежу від них і нічого в них не беру. Я розумію, що батьків не обирають, що я маю допомагати їм у старості, але не можу себе змусити до них піти. Після цих відвідувань я не можу оговтатися по три дні і відчуваю себе емоційно спустошеною й виснаженою.
Назар давно говорить, щоб я не переймалася й ходила до них лише коли самі про щось попросять, але я так не можу, совість не дозволяє.
Передрук без посилання на ibilingua.com.
Фото ілюстративне, спеціально для ibilingua.com.