Сама я з села на Черкащині. Коли всі мої друзі-підлітки сиділи вечорами на лавочках і гаяли час на дискотеках, я вчилася. Любила англійську, просила тітку з Києва, щоб привозила і пересилала мені книжки англійською мовою зі столиці, слухала зарубіжну музику, не розлучалася зі словником – так і вчила цю іноземну мову, яка потім відкрила мені двері у широкий світ.
Мої сестра і брат вступили в технікум в нашому обласному центрі, а я – в університет у столиці! Теж нікуди особливо не ходила з дівчатами-хлопцями, не «тусила», не брала по повній від студентського життя, зате добре вчилася.
На третьому курсі потрапила на практику в Лондон. Там і познайомилася з 32-річним американцем Майклом. Два роки ми переписувалися, він чекав, поки я довчуся. А потім прилетів по мене.
Ніщо мене не могло зупинити, я поїхала за коханим. Ось з того часу і живу в Америці, у сонячній Флориді, не далеко від узбережжя у приватному затишному будинку. У нас з Майклом невеличка але популярна в нашому місті пекарня і троє діток. Я у всьому допомагаю чоловікові, займаюся дітьми. Двоє з них вже дорослі, а молодшому синові 12 років.
Я два рази на рік обов’язково літаю додому в Україну, адже там мої рідні.
Але кожен візит для мене н тільки радість, але й прикрість. Поясню, чому. Всі мої родичі живуть в селі, брат і сестра створили тут родини. Живуть звичайно, не шикують, але й не бідно, щоб бідно.
Останній раз я була з молодшим сином вдома у батьків два тижні тому.
Так ось, коли я приїжджаю на батьківщину в село, тільки й чую від знайомих, сусідів, та що там – навіть від рідних: мовляв, Олена добре влаштувалася, заміж вискочила вдало – і шикує тепер! На нас зверхньо дивиться, куди нам до неї.
А я й думаю собі: хіба я цим перед ними усіма завинила? Чому у них таке ставлення до мене? Чому люди заздрісні, а порадіти за іншого не вміють? Ну, так, вийшла я заміж добре, але хіба це не головне для жінки? Одружилася з американцем, живу «в шоколаді» у Флориді, але ж це суто моя заслуга і долі, я нікому нічого не винна!
Ще й їм усім допомагаю все життя, чим можу. Батькам он на ремонт гроші давала, сестрі додавала на машину, братові косарку в цей приїзд подарувала. Не кажучи вже про подарунки, одяг племінникам, які везу кожного разу.
І все одно кожного разу за родинними посиденьками чую: куди нам до Олени, вона он у нас найрозумніша – заміж вискочила і тепер як сир в маслі. А нам чоловіків-дружин заможних не забезпечила…
На хвилиночку, а що, мала забезпечити?.. А то нічого, що там, вдома в Америці, ми теж з Майклом не байдики б’ємо, а щодня працюємо у пекарні, дітей ростимо? У мене ні помічниць, ні нянь ніколи не було – з усім сама справлялася, а чоловік дивувався і пишався мною. Ми працюємо, живемо і кохаємо одне одного. А те, що рівень життя у нас вищий, ніж в Україні, так це вже, вибачте, не моя площина впливу.
Мені здається, їм би порадіти за мене треба, але, напевне, у багатьох людей просто відсутня тка якість, нажаль. Але я все одно люблю рідну країну і своїх рідних, бо їх не вибирають і вони в кожного з нас єдині.
Будьте дружні і щасливі!
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
