fbpx
життєві історії
Мені 52 роки і я вже сім років працюю в Португалії офіціанткою. Півроку тут – кілька місяців з родиною в селі на Вінничині. Тут, на заробітках, у мене гарячі стосунки з Сільвіо. Дома у мене – родина, чоловік, діти й онучка. Десять років тому ми з чоловіком Іваном купили нарешті окремий будинок і переїхали від його батьків, нам довелося залізти у борг і в кредит

Мені 52 роки і я вже сім років працюю в Португалії офіціанткою. Півроку тут – кілька місяців з родиною в селі на Вінничині.

Тут, на заробітках, у мене гарячі стосунки з Сільвіо. Дома у мене – родина, чоловік, діти й онучка.

Десять років тому ми з чоловіком Іваном купили нарешті окремий будинок і переїхали від його батьків. А наша дочка вийшла заміж, і вони з зятем мешкають у моїх свекрів, тобто з бабусею і дідусем дочки. Син наш старший виїхав в обласний центр. відкрив у вінниці маленький бізнес.

Наш з Іваном будинок не великий, зате новий, і нам довелося залізти у борг і в кредит.

Чоловік старший за мене, вже на пенсії, заробляє трохи підробітками. А я раніше не працювала, займалася дітьми, допомагала свекрам по господарству. Але тепер ми зрозуміли, що не витягуємо, і я стала почала роботу.

Та де її в селі чи в найближчому райцентрі знайдеш? У Вінницю їздити не зручно і далеко, та й знову ж, де там знайти роботу з високою оплатою, як мені треба, щоб витягти все?

А моя колишня однокурсниця Алла давно перебралася спочатку в Португалію. Вона там працювала на різних роботах, потім вийшла заміж і лишилася там. Ми з нею постійно підтримували зв’язок в інтернеті, і ось вона запропонувала приїхати до неї, пообіцяла допомогти з житлом і роботою.

Алла виконала обіцянку. Вже сім років я працюю в Лісабоні. Спочатку доглядала за літніми людьми, прибирала в готелях і хостелах маленьких, а три роки тому влаштувалася в ресторанчик офіціанткою. Так, тут беруть на цю роботу і не дуже молодих, і чоловіків. Головне, щоб людина була приємна, симпатична, гарно і сумлінно виконувала обов’язки. У нас дуже хороший господар ресторану, плюс місто наше туристичне, клієнтів весь рік багато, чаєві хороші завжди. Так і працюю.

Півроку я в Лісабоні – кілька місяців з родиною в селі на Вінничині. Ми вже виплатили всі кредити, зробили собі ремонтик. Раз на рік відпочиваємо з чоловіком обов’язково десь на морі чи в горах, можу дозволити собі іноді допомогти дітям, але загалом вони у нас самостійні.

Онучку Златку балую подарунками – вона у нас улюблениця.

Все добре, навіть – дуже.

Дома – родина, чоловік, діти й онучка. А тут, в Португалії, у мене гарячі стосунки з Сільвіо. Він охоронець в нашому ресторані, зустрічатися ми почали два з половиною роки тому, я не встояла перед харизмою і прихованою силою цього засмаглого чоловіка, вдівця.

Так, я грішна, але така щаслива!

Сільвіо все розуміє, чекає мене терпляче завжди з України. Він не приховує, що хоче, аби я розійшлася з чоловіком і переїхала до нього назовсім. Але я не можу, принаймні, поки що. Дуже багато мене пов’язує з Батьківщиною, з родиною, Ванею, дітьми, родичами. Не можу я так з ними!

Діти і родичі не зрозуміють, скоріше за все, а чоловік… Я ж і його люблю! Виявляється, так буває. Тут у мене одне життя, вдома – інше.

Звісно, іноді моя совість бунтує, але потім знову замовкає. А що мені робити? Сільвіо – моя споріднена душа, нам добре разом, він нічого від мене не вимагає, але чекає, так і говорить.

Чи наважуся я на розрив з сім’єю? Мабуть, ні. Скоріше, відмовлюся від взаємиз з Сільвіо, хоча й дуже не хочеться, навіть думати про це важко.

Але поки він приймає ситуацію і мене такою, як є, з моїм українським життям, – нехай все так і буде. Знаєте, кохання, виявляється, така непроста і неоднозначна річ.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com.