fbpx

Мені 60 років, і я, зрештою, заслуговую хоч на якесь звернення. Але моїй невістці Марині це не зрозуміло, як не пояснюй. Мій терпець закінчився, допоможіть і порадьте, як мені впоратися з собою, бо розумію, що вже не можу бачити свою невістку через те, що вона ніяк не називає нас із чоловіком. Я намагалася стати гарною свекрухою, але сімейні обіди у нас не прижилися. Я зрозуміти не можу, вона не здорова глуздом чи зла? я з її мамою, свахою Ольгою, за святковим столом завела про це розмову. Можу втратити найдорожче, що в мене є – сина та онуків

Мені 60 років, і я, зрештою, заслуговую хоч на якесь звернення. Але моїй невістці Марині це не зрозуміло, як не пояснюй. Мій терпець закінчився, допоможіть і порадьте, як мені впоратися з собою, бо розумію, що вже не можу бачити свою невістку через те, що вона ніяк не називає нас із чоловіком.

Ось уже майже сім років Марина живе з нашим сином Дмитром, народила другу онучку. Дівчина не проста, але стосунки у нас рівні, я сказала б. Живуть вони окремо, ми допомагаємо, коли вони просять про це, що буває не часто, переважно справляються самі.

Я намагалася стати гарною свекрухою, але сімейні обіди у нас не прижилися і утворилася певна дистанція, хоча на перший погляд все в нас добре, добре і погоджено. Внуки на вихідні приїжджають, але ініціатором усіх розмов є я, невістка підтримає розмову чи відповість, але 7 років ніяк не називаючи нас із чоловіком.

Це стає для мене вже нестерпним, чесно вам кажу. Я зрозуміти не можу, вона не здорова глуздом чи зла? Невже це так складно – назвати людину на ім’я? Я не хочу нічого, тільки на ім’я, я ж не дровина з очима, я мати її чоловіка та бабуся її дітей!

Приблизно на третьому році безіменного поводження з нами Марини, я з її мамою, свахою Ольгою, за святковим столом завела про це розмову з нею наодинці,  і я тоді дуже просила, щоб вона «дала мені ім’я».

Я просила, щоб невістка обрала сама, як їй зручніше нас із чоловіком називати, і щоб так і зверталася. На ім’я або на ім’я по-батькові, і на той момент мені здавалося, що проблема вирішиться.

Але я дарма сподівалася. Минуло ще 3 роки, а віз і нині там, нічого абсолютно не змінилося. Ми з чоловіком так само для Марини – «ніяк» та «ніхто». Син абстрагувався і запропонував нам самим розібратися.

А я розумію, що моє терпіння закінчується і мене скоро рвоне і полетять тоді пух і пір’я, чого я дуже не хочу, бо можу втратити найдорожче, що в мене є – сина та онуків.

Допоможіть, порадьте, що мені робити? Як вплинути на Марину і змінити ситуацію? Бо так далі більше не можливо.

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено

You cannot copy content of this page