fbpx

Мені 70 років. Так, вже не юна далеко. Але досі працюю. З 45-ти років я живу в Італії доглядаю літніх італійців. Нічого особливого, звичайна історія заробітчанки. Родині нашій жилося важко, чоловік заробляв небагато, а у нас троє дітей. Я поїхала, чоловік і дві наші мами лишилися з дітьми. Старша наша дочка тоді вже була заміжня, син – студент, а менша – підліток. Всім я справила весілля, купила машини і квартири. Доглядаю зараз дуже літню самотню пару, їм 101 і 97 років. Вони ніколи не мали дітей. І лишили мені свій великий особняк. Моя родина ще не знає

Мені 70 років. Так, вже не юна далеко. Але досі працюю. З 45-ти років я живу в Італії доглядаю літніх італійців. Нічого особливого, звичайна історія заробітчанки. Родині нашій жилося важко, чоловік заробляв небагато, а у нас троє дітей.

Часи були складні, а ми тоді навіть власного житла не мали, жили на орендованій квартирі. От і прийняли на сімейні нараді рішення, що мені варто поїхати на заробітки з нашого Львова в Італію. тим паче, що на той час там вже працювала моя знайома.

Я поїхала, а чоловік і дві наші мами лишилися з дітьми. Старша наша дочка тоді вже була заміжня, син – студент, а менша – підліток.

Поки я вчила мову працювала на різних роботах, всіх навіть не перерахувати. Важко було звичайно, на початку, але така доля у всіх заробітчанок, що вдієш. Я знала, заради чого все це і наполегливо йшла до мети.

Вже через пів року я надіслала родині першу солідну суму. приїхала вперше у відпустку через три роки, потім вже їздила щороку на місяць.

Так ми і пристосувались жити на відстані. Ми з чоловіком купили свою квартиру згодом, машину поміняли на новішу, купили і дачку – це була мрія чоловіка.

Мій Олександр також трохи працював, але символічно, бо більше займався дітьми, а потім доглядом своїх батьків. Я ж, коли настав час, для своєї мами найняла доглядальницю. Діти також допомагали.

Діти наші багато разім бували у мене. але живуть всі у Львові. Всім я справила весілля, купила машини і квартири. Відправляю завжди хороші подарунки онукам, старшій онучці взагалі вже на її карту іноді перекидаю певну суму.

В Італії я вже дуже багато років живу в тихому місці, в не дуже великому гірському містечку і доглядаю літніх сеньйорів. Свого часу я відвідала місцевий жіночий монастир, і мені дуже сподобалася ця неймовірно гарна і затишна обитель. Вона стала моїм місцем сили. Поступово я познайомилася з мешканками монастиря, подружилася з кількома.

Послушниці обителі багато років опікуються стареньким самотніми людьми, і саме вони мені вже багато років допомагають з роботою – також надають підопічних, яких я доглядаю.

І от саме зараз я доглядаю дуже літню самотню пару, їм 101 і 97 років. Вони ніколи не мали дітей. Я біля низ вже 6 років, вони наче мої діти, щиро кажу. Але того, що сталося, я навіть не могла передбачити.

Аделіна і Дієго лишили мені свій великий особняк, вже все оформили нотаріально, я власниця великого будинку в Італії. Моя родина ще не знає. Бо я не знаю, що робити.

Зараз все спробую пояснити. Справа в тому що я сама вже не молода, хоч і почуваю себе досить добре. Я можу продати потім цей будинок і повернутися з грошима додому. Але розумієте, я не впевнена, що хочу жити в Україні з чоловіком.

За ці роки на відстані, що там не кажіть, ми з Олександром стали просто друзям, в обох було власне особисте життя, хоч ми і зберегли родину. Але я не думаю, що нам буде добре удвох під одним дахом на старість.

Мій 75-річний чоловік вже зовсім дідусь, якому нічого крім дачі й онуків не треба. А я не хочу доглядати ще й його, хочу хоч на старість пожити для себе. Тому я можу залишитися тут, а потім залишити цей будинок дітям на всіх і нехай розпорядяться ним самі на свій розсуд.

А можу вчинити так, як мені підказують душа і внутрішній голос. А саме я хочу відписати особняк монастирю, який має в моєму житті велике значення.

Тобто після того, як відлетять до бога мої старенькі, я залишуся тут, запрошуватиму в гості дітей і онуків у будь-який час, коли вони зможуть і схочуть. Доживати в цьому будинку, подорожувати країною. Але переписати цю нерухомість на святу обитель, розташованій за нашим містечком.

Як зробити? Як би вчинили ви? Що можете порадити і які думки озвучити? Буду всім дуже за них вдячна!

Автор – Олена Мірошниченко, Україна-Італія.

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

You cannot copy content of this page