Мені 72 роки. Я багато років пропрацювала в Італії. поїхала, що поставити на ноги й забезпечити житлом дітей. З 44 років доглядала літніх людей, жила в їхніх будинках. Заробила пристойну пенсію, тому й сиділа там так довго.
Ми з чоловіком одружилися рано, бо покохали одне одного, коли нам було по 16 років. Я так любила свого Тараса, що нічого й нікого навкруги не бачила. І нікого слухати не хотіла, коли батьки відмовляли мене від раннього шлюбу. Та де там!
коли нам ледве виповнилося по 18 ми з коханим розписалися, без весілля, бо обоє з не заможних та ще й багатодітних родин. Вчилися заочно в технікумі, а потім і в університеті, орендували квартиру, мріяли про своє житло.
Скоро взяли в розстрочку квартиру, але виплачувати було досить складно, адже і у нас з Тарасом вже почали народжуватися наші дітки. З проміжками у три роки ми стали чудовими батьками трьох дітей, у нас дві донечки і середній син.
Звичайно, я пішла в затяжний декрет, і багатенько років нас утримував Тарас, працював не покладаючи рук, за це я йому неймовірна вдячна. Жили ми не розкошуючи, але на їжу й все необхідне вистачало, придбали згодом навіть простеньку автівку.
А коли діти вже підросли і ми з чоловіком розуміли, що повинні дати їй гідний старт в доросле життя, тоді й вирішили що тепер моя черга заробляти для родини. Тим паче, що випала така нагода: моя подруга Ніна, яка виїхала в Італію, запросила й мене, пообіцявши допомогти з роботою.
І я поїхала, на довгі роки. Працювала весь цей час з літніми людьми, доглядала їх до кінця, забезпечувала гідні умови їхньої старості. крім догляду ще й готувала й прибирала. Але мені моя робота, хоч і зовсім не легка, але подобалася.
Просто якось так мені пощастило, що траплялися лиш хороші люди, з якими ми за роки спільно життя й піклування ставали як рідні. Я вчилася у них життєвої мудрості, італійської життєлюбності, захоплювалася їхнім відношенням до навколишнього світу, способом життя й харчування.
Мені пощастило трьох людей доглянути до їхнього сторічного рубежу. І щоразу, коли вони линули на небеса, я щиро плакала й тужила. Але така незворотність життя, нічого не вдієш.
Про родину в Україні я теж не забувала, надсилала гроші, приїздила законно раз на рік у відпустку на сорок днів. Зробили з чоловіком гарний ремонт в нашій квартирі, купили іншу кращу машину.
Як я вже говорила, маю трьох дорослих дітей і чоловіка у Луцьку. З дітьми й онуками прекрасні стосунки, всі вони стали гідними людьми. Всім дітям я свого часу купила по квартирі і нам з чоловіком дачу.
Так і пролетіли роки. але я не вважаю, що все життя вже позаду. Ні! Я себе завдяки середземному клімату й хорошому харчуванню, мінімальному догляду за собою і зараз гарно почуваю виглядаю, як всі говорять, на 60. Можливо, я лестять, але на свої 72 я точно себе не відчуваю, енергії ще достатньо.
Так ось, заробивши нормальну італійську пенсію. я місяць тому повернулася додому назавжди. У своє місто, нашу з Тарасом квартиру, до дітей і онуків. Повернулася, повна мрій і бажань прожити те, що лишилорся, яскраво й щасливо попри все.
За роки в Італії, якби я її не полюбила, я зрозуміла, що краще за нашу Україну ніде у світі немає. Я мріяла подорожувати нею з Тарасом, надолужуючи ті роки, що була далеко від батьківщини. Але реальність, яка зустріла мене вдома, просто приголомшила.
Діти й онуки, звичайно, порадували, але замість чоловіка мене зустрів старий дід, в якого перетворився мій Тарас. Він дуже постарів, хоча вже років 20 як не працює й живе на мої гроші й свою не надто велику пенсію; роздобрів до 100 кілограмів, бо захопився приготуванням страв, переважно м’ясних і жирних.
Він зараз зовсім не схожий на ту людину, яку я колись кохала до нестями. Чоловік не вилазить з дачі, нічого йму не цікаво, ні про які поїздки й подорожі, прогулянки, басейн чи спортивну ходьбу й чути не хоче, так само як і про правильне харчування. І ображається, що я не хочу жити, як він – сидіти на дачі.
Це зовсім інша людина, яку я не знаю, майже чужа мені. Стільки ще всього в житті цікавого, я такі плани будувала! А тепер не уявляю, як проведу останні роки життя поруч з Тарасом, важко навіть дивитися на нього.
І що робити? Розлучатися в такому віці? Купити собі окрему однокімнатну квартиру (гроші я маю) і спробувати пожити щасливо для себе? Та чи зрозуміють діти, онуки? Чи не відвернуться?
А можна повернутися назад в Італію, там маю багато друзів, які зрадіють. Але ж я мріяла доживати життя в Україні, з рідними! Словом, я дуже розгублена й збентежена, і як правильно вчинити – не уявляю.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.