Мені 75, а я досі віддаю половину пенсії — 6000 гривень — своїй доньці Олені, яка не може впоратися з трьома дітьми і боргами. Вона благає: «Мамо, ще 2000, я поверну!» — але я вже не вірю в ці обіцянки, а вчора вона купила новий телевізор

Мені 75, а я досі віддаю половину пенсії — 6000 гривень — своїй доньці Олені, яка не може впоратися з трьома дітьми і боргами. Вона благає: «Мамо, ще 2000, я поверну!» — але я вже не вірю в ці обіцянки, а вчора вона купила новий телевізор

Дочка живе з відчуттям, що все їй належить, і часто просить у мене грошей. Я віддаю їй значну частину своєї пенсії, хоча сама ледве зводжу кінці з кінцями. Її звати Олена, і вона моя єдина дитина. Я завжди хотіла, щоб у неї було все найкраще, але іноді запитую себе: чи не зробила я її надто залежною від мене?

Олена залишилася з трьома дітьми після розлучення. Ми з чоловіком, Миколою, допомагали їй, як могли: оплачували оренду квартири в Івано-Франківську, купували продукти, брали онуків до себе на канікули. Були місяці, коли ми змушені були економити на всьому, щоб покрити її витрати. Якщо я отримувала якісь додаткові гроші — від старої подруги чи за вишивку, яку іноді продавала, — усе йшло Олені. Хто, як не ми, мав їй допомагати?

Слова моєї подруги Ганни зачепили мене. Вона сказала, що Олена зловживає нашою добротою, що я дозволяю їй сидіти на шиї. Але як я могла не допомогти? Олена пережила стільки: перший шлюб розпався через постійні непорозуміння, другий — через фінансову безвідповідальність чоловіка. Я майже сама її виховувала, бо Микола часто був у відрядженнях. Хіба я, як мати, не повинна підставити плече?

Коли мені було двадцять два, а Миколі — двадцять п’ять, народилася Олена. Вона була нашою радістю, нашою надією. Розумна, жвава, з великими карими очима. Вона першою в нашій родині вступила до університету — вивчала економіку в Львівському університеті. Я пишалася нею, але коли вона повідомила, що виходить заміж за Богдана, студента без стабільної роботи, в середині мене щось стислося.

— Оленко, зачекай, — просила я. — Ти ще вчишся, а він ледве заробляє. Подумай про майбутнє.

— Мамо, ми кохаємо одне одного, — відповіла вона впевнено. — Все буде добре.

Я не могла її переконати. Весілля відбулося, але радість швидко затьмарилася. Їхні стосунки стали напруженими через брак грошей і різні погляди на життя. Ми з Миколою намагалися підтримати їх: запрошували на обіди, давали трохи грошей, щоб Олена могла закінчити навчання. Але це не допомогло. Через п’ять років вони розійшлися, залишивши Олену з маленькою Софією.

Ми з Миколою взяли на себе частину турбот. Я забирала Софію до себе, коли Олена працювала, купувала їй одяг, іграшки. Ми оплачували садочок, а згодом — шкільні потреби. Олена намагалася триматися, але її зарплати економіста в невеликій фірмі не вистачало. Ми з Миколою відкладали власні плани, щоб допомогти їй.

Через кілька років Олена познайомилася з Тарасом. Він здавався відповідальним, працював менеджером у будівельній компанії. Я сподівалася, що цього разу вона знайшла надійного партнера. Вони одружилися, і незабаром народилися ще двоє дітей — Марта і Назар. Але Тарас виявився людиною, яка не вміла розпоряджатися грошима. Він купував дорогі гаджети, брав кредити на непотрібні речі, а сімейний бюджет танув. Олена скаржилася, але не наважувалася щось змінити.

— Оленко, подумай про дітей, — казала я. — Ти не можеш жити в такому хаосі.

— Мамо, я не хочу знову залишитися сама, — відповідала вона тихо. — Я боюся.

Я обіцяла, що ми завжди будемо поруч, але вона залишилася з Тарасом. Їхнє життя ставало дедалі важчим. Тарас не слухав нічиїх порад, вважав, що сам знає, як краще. А коли він пішов, залишивши Олену з трьома дітьми, ми знову взялися її підтримувати.

Олена переїхала до більшої квартири, щоб дітям було комфортніше, але оренда була дорогою. Ми з Миколою платили за неї, купували продукти, оплачували репетиторів для Софії, яка готувалася до ЗНО. Я віддавала їй усе, що могла, хоча сама часто відмовляла собі в найнеобхіднішому. Микола мав проблеми зі здоров’ям, і ми економили на ліках, щоб допомогти Олені.

— Мамо, позич мені тисячу гривень, — просила вона. — Я поверну, як тільки отримаю зарплату.

Я позичала, але повернення не було. Вона завжди знаходила виправдання: то ремонт машини, то шкільні збори, то несподіваний рахунок. Я нагадувала про борг, але вона ображалася:

— Мамо, у мене діти, ти ж знаєш, як важко, — казала вона. — Невже ти не можеш почекати?

Я чекала, але зрештою переставала питати. Це повторювалося раз за разом. Я не могла відмовити, бо бачила, як вона бореться. Але іноді в середині мене з’являвся подив: невже вона не бачить, як нам важко?

Олені виповнилося п’ятдесят два, але вона досі просила грошей. Я віддавала їй половину своєї пенсії, хоча сама ледве справлялася. Вона дякувала, іноді привозила мені квіти чи запрошувала на каву, але ніколи не задумувалася, що я можу припинити допомагати. Вона сприймала це як належне.

Мої онуки виросли. Софія закінчила університет і працює дизайнеркою у Львові. Вона амбітна, завжди намагалася бути незалежною. Марта і Назар ще вчаться, але вже підробляють, щоб не залежати від матері. Вони рідко говорять про свої справи, але я бачу, що вони не хочуть обтяжувати ні Олену, ні нас.

— Бабусю, не хвилюйся за нас, — казала Софія. — Ми впораємося.

Я намагалася поговорити з Оленою про те, щоб вона більше підтримувала дітей. Але вона реагувала різко:

— Я ледве сама справляюся! — вигукнула вона одного разу. — Чому я повинна витрачати твою пенсію на їхні забаганки?

Мені було боляче чути це. Я мріяла, що одного дня Олена скаже: «Мамо, я сама впораюся». Але цього не сталося. Вона продовжувала витрачати гроші на дрібниці: нову сукню, поїздку на вихідні, каву в дорогих закладах. Коли я намагалася говорити про економію, вона ображалася:

— Мамо, я заслужила хоч трохи радості, — казала вона. — Ти цього не розумієш.

Я розуміла, але мовчала. Сама я давно не їздила у відпустку. Ми з Миколою мріяли про тиждень у Карпатах, але всі заощадження йшли на Олену. Вона ніколи не питала, чи потрібна мені допомога, чи хочу я відпочити. Одного разу я не витримала:

— Оленко, ти навіть не спитаєш, чи мені щось потрібно, — сказала я.

— Мамо, у тебе все є, — відповіла вона. — Ти ж сама живеш, тобі не так багато треба.

Я люблю Олену, але бачу, що вона не може стати самостійною. Вона звикла, що ми завжди поруч, що ми вирішимо її проблеми. Іноді я думаю: невже я виховала людину, яка думає лише про себе? Я не хотіла цього. Я присвятила їй своє життя, але вона цього не цінує.

Я намагалася встановити межі. Одного разу вирішила, що більше не даватиму грошей на її забаганки, лише на найнеобхідніше. Сказала про це Миколі, але коли Олена подзвонила, благаючи допомогти з черговим рахунком, я не витримала і перевела гроші. Це було сильніше за мене.

Я почала записувати витрати, намагалася скласти бюджет, але щоразу, коли ділилася цим з Оленою, вона сприймала це як докір. Друзі радили: «Треба бути твердішою», «Не можна жертвувати собою», «Дозволь їй самій розібратися». Але як я могла залишити свою дитину напризволяще?

Ночами я думаю про майбутнє. Мені 78, Миколі 81, і наші сили тануть. Я почала впорядковувати документи, щоб після нас не було плутанини. Хочу, щоб усе було справедливо, але боюся, що Олена сприйме це як зраду. Вона боїться самотності, боїться змін. Я бачу, як вона чіпляється за відчуття безпеки, навіть якщо воно ілюзорне.

Іноді я думаю, що справа не лише в грошах. Це про звички, про страхи, про невміння брати відповідальність. Олена хоче, щоб хтось завжди був поруч, вирішував її проблеми. Я мрію, щоб вона одного дня сказала: «Мамо, я впораюся. Бережи себе». Але чи настане цей день? Чи зможу я колись поставити себе на перше місце? І чи правильно я роблю, продовжуючи їй допомагати?

Якщо ця історія торкнулася вас, поділіться нею з тими, хто, на вашу думку, теж її оцінить. Кожен ваш репост допомагає мені писати далі, а також дарує цій розповіді нове життя. Дякую за підтримку!