Мені 79 років і мене забрали до себе з Донеччини невістка й син. Та не солодко мені жити з ними, ой як не солодко! Я вже думаю проситися у будинок старості, але, мабуть, не візьмуть, бо ж не самотня.
Син Тарас одружився з Іриною 30 років тому. Я, на той час вже вдова, гонористу Ірину не хотіла в невістки, вона була з багатої родини, ми їм не рівня – я це розуміла.
Так і вийшло, сталося саме те, чого я так не бажала – все життя вона з сина мотузки в’є і соки п’є, а він пнеться, що б всі її забаганки вдовольняти. У них двоє дітей, син і дочка.
Онук Максим працює за кордоном і повертатися в Україну ніколи не збирається, є дівчина в нього, живуть вже разом. А онучка Марта – студентка в столиці, там на орендованій квартирі живе.
А колись, на весіллі, свати подарували молодим квартиру в Хмельницькому двокімнатну, а я – сервіз. Гарний, наш родинний, новий. Сват мій подарунок обсміяв тоді привселюдно, Ірина особливо дзвінко і єхидно сміялася, сказала, що в нову квартиру такий мотлох абсолютно не впишеться.
Ну, не впишеться – так не впишеться. Коли вже прибирали столи, я, буцім-то ненароком, зіштовхнула на очах у невістки той сервіз зі столика с подарунками. Розлетілися бабусині порцелянові чашечки, піали і чайнички вщент, а я кілька ночей гірко проплакала.
Минули роки. Діти у сина виросли. У Ірини батьки вже відійшли. Я постаріла.
Коли сталося повномасштабне вторгнення, вони не дозволили залишитися мені на моїй рідній Донеччині, забрали до себе в Хмельницький. Мою квартиру поки що зачинили, продати її там зараз не реально. Але дарчу я на сина зробила недавно.
Я не змогла опиратися, так вони наполягали на моєму переїзді до них, подалі від небезпеки. Ось і опинилася я в Хмельницькому на старість. Місто – гарне, спокійне, мені дуже подобається, люди чуйні, добрі.
А моє життя вдома тепер ось яке. Живу тихенько в маленькій кімнаті, у холодильнику в мене – окрема поличка, де продукти, куплені з моєї пенсії у три з копійками тисячі гривень.
Готую їм їсти з тих продуктів, які купують вони, але сама того не їм – мені не можна.
Невістка, як тільки повертається з роботи, одразу проводить пальцем по сервантам і шафам. Заглядає під ліжка – чи не залишила я там пил. Все має сяяти від чистоти, речі випрані, їсти приготовано.
А сину Ірина мене теплими, але фальшивими словами хвалить, каже, он яка в тебе мамуся ще жвава, як нам допомагає зі своєї ініціативи! А мені якось прошипіла, що це все – за той розбитий сервіз! Уявляєте?
Мені зараз, як я вже сказала, 79 років. Хіба про таку старість я мріяла??? Я вже думаю проситися у будинок старості, але, мабуть, мене не візьмуть, бо я ж не самотня, і, до того ж, живу «в шоколаді» з рідним сином і невісткою.
А розповісти про все сину не наважуюся – не повірить, бо дружину Тарас досі боготворить і слова їй наперекір не скаже.
Автор – Олена К.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.