Дімка спав. Віра Петрівна сиділа в улюбленому кріслі, в’язала, поглядаючи на годинник. Якби не тривога за дочку, то їй було б так затишно.

– Не хвилюйся за мене, зі мною все буде добре! – Цю фразу від дочки вона чула дуже часто, після того, як Ірині виповнилося шістнадцять років.

Насправді, «хорошого» було мізерно мало: в інституті не довчилася, зв’язалася з якимись фінансовими аферистами і тільки дивом не опинилася за гратами, довго не затримувалася ні на одній роботі.

Вийшла заміж, народився Дімка… Через півроку – розлучення.

Це добре? Рука Віри Петрівни потягнулася до телефону, вона взяла його, і… Зрозуміла, що не хоче в черговий раз почути ту ж фразу, сказану нетверезим голосом. Ірина була в ресторані, відзначала чийсь день народження.

В її кімнаті не було фотографією батька. Замість них, на шафі, серед картонних коробок лежала міліцейський кашкет. На неї і подивилася Віра Петрівна. Її чоловік – Павло….

Ще як був тато… Ірині тоді йшов тринадцятий рік. Нелегке життя було.

На вокзалі, їдучи, Павло, обіймаючи їх, теж сказав їм:

– Не хвилюйтеся за мене, зі мною все буде добре!

Спогади перервалися, немов злякавшись звуків замку – в тиші вони були добре чутні. Ірина повернулася додому. Віра Петрівна відклала в’язання, вийшла в коридор.

– Мамо, мені треба дуже серйозно з тобою поговорити, – сказала Ірина, обіймаючи Віру Петрівну.

– Дімка добре поїв, але вередував перед сном…

– Ти у мене молодець, мамо! Допомагаєш… Поговоримо?

– Так. Тільки тихенько, щоб Дімку не розбудити.

На душі Віри Петрівни стало якось… Важче, ніж зазвичай.

Вони сіли на диван, в іншій кімнаті, і… Занурилися в мовчазну паузу. Погляди матері і дочки зачепилися один за одного, секунд на десять, які здалися Вірі Петрівні цілої холодною вічністю. І тільки годинник цокав на стіні, нагадуючи про час. Очі доньки стали зовсім чужими. Це відчувалося, але це не можна було висловити словами…

– Мамо, я виходжу заміж, – перервала мовчання Ірина і відвела погляд.

– Знову? Так швидко? Навіщо?

– Потім, мама, що другого такого шансу у мене може і не бути. Якщо Джош не продовжать контракт, то він поїде додому і я теж поїду з ним…

– Стривай? Кому? Джош… Як ти сказала?

– Джошк, мамо. Він з іншої країни, у нього хороша багата сім’я.

– А як же я?  … я ж зовсім одна залишуся…

– Не хвилюйся. Не одна. Ти будеш з Дімкою, тому що… Мамо, Джош проти того, щоб я дитину брала з собою… Сказав, що родичі не зрозуміють.

– Іра, поки я нічого не розумію. Скажи мені ясніше…

– Та що тут незрозумілого, мамо? Він одружується на мені, але дитина…Виховаєш самостійно Дімку, мамо?

– Це не просто дитина, Іро. Це твій син. Ти його зовсім не любиш, як і мене?

– Та ні! Я люблю вас, але… Подивися, як ми живемо. Подивися на древній цей диван, на цей палас. А я буду допомагати вам.

– Так, ми живемо жахливо, але справа не в дивані, і не в паласі. Ми без любові живемо.

– Яка любов? Ти як в школі своїй на уроці. Тебе вже й діти не розуміють. Ти їм про совість досі розповідаєш? Про моральний вибір, як і мені?

– Сподіваюся, що їм я краще розповідаю… Іро, мені так страшно зараз…

– Не хвилюйся, мамо … Все буде добре!

– Ні. Ти не розумієш… Ти ж сама опинилася зараз перед таким вибором. І це завжди дуже страшно, для людини. Це було страшно для твого батька, адже він міг відмовитися тоді, у нього була можливість.

– Ну і дурень, що не відмовився. Був би живий, дослужився б, і жили б ми зараз…

– Тому й страшний цей вибір, що якщо він зроблений неправильно, то потім не вийде добре жити. Ніколи.

– Припини!

– Не кричи. Твій син спить.

– Мамо, я грошей принесла, багато… Вам. Я поїду, так?

– Ти так поспішаєш? У тебе дня три є?

– Є, звичайно… Поїду ще не скоро, та й якщо контракт продовжать…

– Три дні тобі на роздуми, дочко. І щоб я більше тебе ніколи не бачила.

– Як не бачила? Мамо, я буду приїжджати, буду допомагати вам.

– Ми впораємося. Пробач, але я не хочу, точніше, не зможу пояснювати потім Дімф, чому з ним так поступила мати. Він не зрозуміє.

– Виросте – зрозуміє. Ще й дякую скаже.

– Три дні. Думай.

Ірина лежала і думала. Думи були нелегкими. Несподівано вона встала, взяла стілець, поставила його поруч з шафою, встала не його, рукою намацала кашкет батька, відкрила одну з коробок і поклала її туди. Повернулася в ліжко. Рішення було прийняте. Швидко.

Віра Петрівна лежала і плакала, тихенько. Стримувала ридання – боялася розбудити Дімку. Задихалася, втиснувшись обличчям в подушку. Вона так і не могла зрозуміти, чому дочка стала такою…

Ірина повернулася через п’ять років. З Джошом вона прожила недовго. Скоро їй стало зрозуміло, що любить її в новій сім’ї лише стара баба Фідан, до якої вона вдавалася поплакати.

Потім… Потім…

Вона посилала додому гроші, але переклади поверталися назад. Віра Петрівна не брала трубку, а потім і зовсім стала «недоступною».

– Мені б Дімку тепер швидше з притулку забрати, – говорила вона старій подрузі. – І у мене, напевно, все налагодиться. Все буде добре. Шкода, мама не дочекалася мене. Але вона мені наснилася, ще там і знову уві сні щось про закони моральні говорила, як на уроці. Але більш зрозумілою мовою. І Дімку забрати, просила… Він уже в школу піде в цьому році… Так швидко виріс за 5 років, поки мене не було!

Фото – ілюстративне.

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!