fbpx

Мені було перед Андрієм не зручно, ось я і витягла три тисячки з шухляди. “Це привітаєш від мене зі святом свою дружину і дітей. Купите щось собі!” Як тільки старший син поїхав, в кімнату зайшла Ольга. “Ми прийняли вас в своєму домі. Ми вас кормимо, миємо, одягаємо. Але наші з Богданом діти не заслужили на свято і сотні, а Андрія по тисячці отримали. “Олю, я не знаю чому дала їм ті гроші!”, – виправдовувалася я. “Я знаю. Бо все життя ви лише їм допомагали. Лише ті онуки були вам рідні, а наші, так собі, в селі живуть, все мають”

Ми з чоловіком все своє життя прожили в селі. Важко працювали, бо хотіли своїх дітей, а в нас два сина, поставити на ноги, а головне, гідно виховати.

Старшим сином ми гордилися, бо гарно вчився в школі, а після вступив до інституту. На третьому курсі відгуляв наш Андрій весілля. Невістка наша панянка міська. Жили вони в області. Рік за роком в них народилось двоє діточок.

Молодший же закінчив училище, одружився на дівчині з нашого села. Не дуже нам Ольга подобалася, бо не була видна. В селі, як на мене, були красивіші дівчата. Та нічого не поробиш. То є любов.

Богдан жив в нашому ж селі, тому особливо його сім’ї ми не допомагали. А ось Андрію ми часто, як не возили торби, то передавали через водія маршрутки. Вони ж в місті живуть, а там все дорого, – виправдовувала я себе та чоловіка перед молодшим сином і невісткою.

Не раз і грошима допомагали, бо діти ходили на різні секції, уроки з англійської чи плавання.

Онуки ж ті, що в селі, нічим особливо не займалися, так, в футбол ганяли на майданчику, то для чого їм гроші.

Час минав, діти дорослішали, онуки підростали. Якось я почала говорити чоловіку, що треба ж наші накопичення порівну розділити і віддати дітям. Але Вітя мене зупинив.

– Не спіши, Стефо. Давай, хто нас глядітиме в старості, і хто як поводитися з нами буде, тому все й дістанеться.

Чоловік, як у воду дивився. Коли мого Віті не стало, то менший син взяв всю церемонію на себе. Старший же поводився як панок. А невістка міська, так взагалі ледь встигла зі свекром попрощатися, бо мала якісь важливіші справи.

Ще сорок днів не минуло, як Андрій почав говорити, щоб я всі гроші йому віддала.

– Я знаю, що гроші у вас є і не погані. В тата пенсія була, чуть як не моя зарплата. Ви ж нічого особливогр не купляли. Тож прийшов час поділити їх між мною і Богданом.

Я пояснила сину, що ще не час, і пішов він від мене ображений.

Я коли телефонувала онукам в місто, вони навіть не хотіли зі мною говорити.

– Дзвони татові, чого нам надоїдаєш!

Я розуміла, що все це через гроші, які їм не дала.

А через деякий час молодший син мене забрав до себе жити. Я вже не могла собі і зварити щось і гідне, і прибрати в хаті.

Невістка бігала круг мене, і помагала і чай з печивом свіжим приносила.

Я відчула таку ніжність і увагу, якої ніколи ще не чула.

А потім був день матері.

Онуки молодшого сина прийшли з самого ранку до мене в кімнату з квітами. Невістка накрила святковий стіл. Ми так гарно посиділи.

В їх домі в мене відкрилося друге дихання.

А через два дні після дня матері в гості заїхав і старший син. Андрій також мене привітав, але не квітами. Привіз пляшку молока і кілограм сиру. Богдан вже корови не тримає, а Андрій знає, як я люблю молочку.

Трохи він посидів і знов почав про гроші натякати. Мені було перед ним не зручно. Ось я і витягла три тисячки з шухляди.

– Це привітаєш від мене зі святом свою дружину і дітей. Купите щось собі за ці гроші.

Як тільки старший син поїхав в кімнату зайшла Ольга.

– Ми прийняли вас в своєму домі. Ми вас кормимо, миємо, одягаємо. Але наші з Богданом діти не заслужили на свято і сотні, а Андрія по тисячці отримали.

– Олю, я не знаю чому дала їм ті гроші!, – виправдовувалася я.

– Я знаю. Бо все життя ви лише їм допомагали. Лише ті онуки були вам рідні, а наші так собі, в селі живуть, все мають.

Невістка ще багато чого говорила і до мене дійшло, що вона таки права.

Вони з Богданом мене приютили, вони оплатили прощальну церемонію діда, вони роблять мої дні у себе дома святковими.

Того ж дня я витягла з серванту всі свої заощадження і поклала їм у вітальні на стіл.

– Ось, діти. Ви на це заслужили. Тільки благаю, пробачте мене.

Богдан сказав гроші покласти, де і були. Зараз вони їм не потрібні.

Тільки тепер я зрозуміла слова чоловіка.

– Віддамо тому, хто перед нами заслужить.

А заслужив то Богдан і його сім’я…

Автор – КАРАМЕЛЬКА

Текс підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!

You cannot copy content of this page