Мені дочка як зателефонувала ввечері, так я пів ночі спати не могла. Чоловік каже, що треба дітям допомогти, а я не розумію яким дивом. Діти після весілля пішли жити на орендовану. Ми з чоловіком в своїй двокімнатній все під себе підлаштували. До якого берега нам тут дочка з зятем? Я вже й про сватів задумалася, але у них там другий син невістку привів – не вихід.
Ми з чоловіком живемо в невеличкій двокімнатній квартирі в хорошому районі нашого містечка. Самі під себе все зробили. Хоч і не розкішно, але чистенько і свіжесенько. Сучасний інтер’єр. Стелі побілені, шпалери пофарбовані, свіжий лінолеум. І ось зателефонувала дочка і заявила, що вони з Леонідом хочуть у нас якийсь час пожити. Запитала, чи не проти ми їх прийняти.
Оце справи! — подумала я. – Жили собі жили, з чого це раптом? Переїхати до матері з татом після стільки років самостійного життя? То хотіли окремо мешкати, змолоду тікали з дому, а тепер назад просяться.
Діти ж багато років по орендованих квартирах мотаються. Житлове питання невирішене. Орендну плату їм знову підняли, і вони не можуть її потягнути. А на нову оренду з’їжджати, потрібно заставу за два місяці знову платити. Їм не вистачає. Та й рієлтор свій відсоток бере. Де стільки взяти?
Про дітей з такими умовами вони й не думали. Ось Оксана й задумалася. Вже незабаром за 30 перевалить, куди далі тягнути. Вони спочатку думали про іпотеку. Перед весіллям почали збирати на початковий внесок. Тільки це дуже дорого. Немає жодної стабільності. Куди не піди — всюди гроші. У будь-якій поліклініці, магазині, службі. То Оксану скоротили у зв’язку з цією ситуацією в Україні і світі. І ось уже стільки років минуло, а вони досі винаймають житло за неймовірні гроші. Невигідно дуже.
Виявляється, недавно хазяйка квартири зателефонувала і підняла їм ціну на п’ять тисяч. – Як не маєте чим платити, то з’їжджайте!
Скільки ж вони грошей цій “тітоньці” віддали. Вже можна було б половину свого житла купити. З одного боку, я готова зрозуміти їх. Але як ми уживатимемося з ними разом? Вони молоді. А у нас із чоловіком свій розпорядок, свій життєвий уклад. Спати лягаю дуже рано і при світлі ламп заснути не можу. Чоловікові нудно і він дивиться телепередачі до ночі. Тож ми в різних кімнатах. І що тепер робити? Хтось із нас мучитиметься, а це не вихід.
Оксана каже, що намагатимуться швидше накопичити, нібито житимуть на її гроші, а Леоніда відкладатимуть. Тільки все одно років п’ять доведеться так жити. А хто його знає, скільки нам із дідом взагалі лишилося…
Дочка сказала, що вони з чоловіком майже дома й не будуть, лише переночувати будуть приходити – весь час на роботі. Прийшли, поїли та лягли. Якщо так буде, то ще гаразд. Але якщо я раніше їх ляжу, що тоді? Стануть після приходу каструлями стукати, холодильниками, воду вмикати, посуд мити. І як мені тоді бути?
Я вже й подумувала про сватів. У них трикімнатна квартира. Тільки вже встигли дати притулок братові з сім’єю. Тож не до наших там. Чоловік схиляється до того, щоб пустити доньку. А мені не хочеться стільки часу терпіти! Хоча багато хто стане мене засуджувати. Та й прописана Оксана у нас.
Як думаєте, що нам робити у цій ситуації? Хто правий, а хто винен? Чи має дочка право ось так прийти в життя батьків, та ще й із чоловіком, чи дорослі люди повинні справлятися зі своїми питаннями самостійно?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
