Історії людей, від яких перехоплює дух.
Боже, збережи нашу Україну. Дай мужнім українцям вистояти на своїй землі! Зупини ворога!
61-річна жителька Ізюма Олена Гребенюк працювала в Ізюмському міськрайонному суді, а її 60-річний чоловік – уродженець Москви Володимир Сірін був різьбарем по дереву. Подружжя прожило разом 22 роки. Але їхнє щастя було зруйноване Росією.
З початку повномасштабного вторгнення чоловік та дружина разом пережили пекло, кочували від одного підвалу до іншого, ділили з абсолютно незнайомими людьми дах над головою, їжу, спільні переживання та страх.
“До 28 лютого у місті ще працювали магазини, але усе, що було, люди просто змітали”, – згадує пані Олена.
Родина намагалася евакуюватися декілька разів. Перша спроба виявилася марною і мало не коштувала їм життя. Зібравши речі першої потреби, пані Олена та пан Володимир вирушили до евакуаційного транспорту, але почалися обстріли, які змусили повертатися у підвал.
“Ми близько 9-ї години вийшли з п’ятиповерхівки, почали спускатися до футбольного поля, а на тій стороні Донця стояли російські солдати. І вони почали по нас гатити. Ймовірно, побачили нас з чоловіком, і випустили касетну ракету. Чоловік мене схопив, ми впали на землю, пролетіло повз, уламки почали розлітатися, але нас, Слава Господу, не зачепило”, – згадує пані Олена.
Згодом, як зазначає жителька Ізюма, багатоповерхівку, в підвалі якої вони виживали, завалило. Відійшло у вічність багато людей.
Олена Гребенюк згадує й інші події тих важких часів в Ізюмі. Так, її знайомого чоловіка, який супроводжував своїх близьких (сестру з дитиною та літню матір), й повертався на роботу, російські солдати безжально забрали життя. Врятувати його було не можливо, бо росіяни до нього не підпускали, відкриваючи вогонь по тих, хто наближається.
В ті дні, окрім перешкод, родина зустріла на своєму шляху і прояви людяності. У бомбосховищі, де вони зупинилися на ніч, був місцевий підприємець, який годував близько 200 осіб, що ховалися там. Чоловік просто роздавав людям харчі, які до війни реалізовував.
Небайдужим виявився й водій “Жигулів”, який посадив у своє авто сімох та вивіз у більш безпечне місце.
Серед евакуйованих була і пані Олена, яка попрямувала до доньки з онуком в Німеччину. Пан Володимир не хотів покидати дім, тож залишився поратися з господарством.
З ним геть не було зв’язку. Час від часу Олені Гребенюк телефонував сусід (зв’язок пробивався на горі Крем’янець) та розповідав про те, що відбувається у місті, про її чоловіка та непроханих гостей у їхньому будинку.
“У чоловіка відібрали телефон, винесли з дому ноутбук, плазми. У валізу склали все, що хотіли. Забрали навіть виделки та ложки. Це смішно… Чоловіка залишили живим, не чіпали його”, – говорить пані Олена.
Але одна з наступних зустрічей з “сусідами” мала серйозніші наслідки: пана Володимира, за словами його дружини, лупнули чимось по голові…
Коли в червні Олена Гребенюк через знайомого хотіла передати гроші своєму чоловікові, з будинку ніхто не відгукнувся. Сусіди не бачили пана Володимира протягом тижня.
“У цей же день мені зателефонували та сказали, що його знайшли, та, на жаль, він вже не дихав. Буквально через дорогу від нашого дому, на чужому подвір’ї… З діркою в голові”, – розповідає дружина.
За її словами, сусіди розповіли, що її чоловік був у спідньому, він довго пролежав на спеці…
Пані Олена припускає, що її чоловік став свідком того, чого “не мав права бачити” або висловив свою думку про війну: “Він дуже сильна людина, колишній афганець, був колись чемпіоном Росії з боксу. Але коли почалася війна, спалив в печі свій боксерський вимпел. Господь відводив від обстрілів, були прильоти додому, він щось робив, старався, вікна вставляв, пічку відремонтував, і ось так у нього відібрали життя… За що?”.
Фото – скріншот
