Мені і так було не по собі, а тут ще Анна Василівна зайшла, і сказала, що з села їде мама. – Не хвилюйся, разом ви впораєтесь. – Я не хотіла в це вірити, оскільки в голові раз у раз дзвеніли слова батька, коли я сказала про переїзд до столиці. – Чого тебе туди? По проспектах гуляти не знати з ким? – І тут в двері заходить мама. Після її слів я стала ще більше плакати, але тепер вже від щастя.
Багато хто з нашого села виїжджав на роботу до столиці, але, коли зібралася я, натрапила на батьківський суворий погляд:
– Що ти там не бачила? По проспектах гуляти не знати з ким?
Виручила мама – дала грошей на дорогу та побажала удачі, незважаючи на заперечення батька. З працевлаштуванням врятувала подружка, яка вже працювала в салоні перукарем або, як вона себе називала – стилістом. Хазяйка шукала дівчину на посаду адміністратора, але не хотіла брати міських жителів, які не погоджувалися на запропоновану суму зарплати. Для мене такі гроші були за щастя, і я з радістю погодилася, тим більше що з подругою ми змогли орендувати недорогу кімнату в гуртожитку.
Допомагала батькам грошима, часто телефонувала, але спілкувалася тільки з мамою, батько так і не схвалив мого вибору, хоча, як мені сказала мама, був радий тому, що в будинку з’явилася якась вільна гривня.
Син господарки салону був досить частим гостем у кріслах наших майстрів. Через якийсь час він почав приходити на стрижку з квітами і почав запрошувати мене на побачення.
Наші зустрічі привели до природного результату – я при надії, а Мар’ян, дізнавшись про це, просто зник. Господиня, знаючи про наші стосунки, вдавала, що нічого особливого не сталося і ніяк не коментувала події, що відбуваються. Правда, коли я йшла в декрет і звільнялася, дала мені досить солідну суму “першого часу”..
Приводила на світ я свого синочка в столичному пологовому будинку і, розуміючи, що тато малечі навіть не поцікавиться, як його звуть, вирішила відмовитися і передати його до будинку маляти. До того ж я не уявляла собі повернення додому та розмову з батьком, який обов’язково сказав би, що не послухала його. Він же попереджав.
Акушерка, що була біля мене, дізнавшись про моє рішення, залишилася після зміни і кілька годин умовляла мене змінити рішення.
Пояснила, що будинок малюка для дітей – це той же притулок для безпритульних тварин, де немовлят тільки годують штучною сумішшю та змінюють підгузки, причому не тоді, коли потрібно, а строго за розпорядком дня, не витрачаючи жодного понад встановлену норму.
Розповіла, що після того, як діти не відчують поряд із собою маму, її турботу, вони стають зовсім іншими, відстають у розвитку, і охочих забрати в сім’ю таку дитину чекає важка робота з її соціальної реабілітації, з якою багато хто не справляється, і віддають дітей назад…
Ця жінка просто відкрила мені очі на всі ті наслідки, які чекали на мою дитину у разі відмови. Я розплакалася, і розповіла їй про свого суворого батька і односельців, які люблять перемивати кісточки всім підряд.
Анна Василівна мене заспокоїла:
– Нічого, ось завтра приїде твоя мама, вона точно категорично проти твого рішення.
– Звідки вона дізналася?
– Їй зателефонувала головна лікарка, а дізнатися телефон зараз зовсім не важко.
Мама справді підтримала мене і заборонила навіть думати про те, щоб залишити Андрійка “чужим людям”. Здивував батько. Як розповіла мені мати, він махнув рукою, вигукнувши: “Що я тобі казав?!”, а потім зм’як, наказав накрити на стіл і витяг з льоху “біленьку”.
– Сідай, бабко, онук перший на світ з’явився, відсвяткуймо! Коли ж приїдуть?
У нього, як і у мами, не виникло думок про відмову. Вислухавши маму, я розплакалася, як під час розмови з Анною Василівною, але це вже були сльози полегшення:
– Мамо, дякую вам, а я така-сяка, хотіла залишити Андрійка!
Тепер, коли все вирішилося, лячно навіть згадати той час…
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
