Мені минулого тижня виповнилося 16 років, і мама запропонувала з’їздити у Київ, щоб розвіятися і відпочити. Останнім часом мама почала більше працювати, а я занурений у навчання. Ми рідко кудись ходимо, а тим паче їздимо. Тому я дуже зрадів пропозиції мами і відразу погодився.
Це була моя перша подорож з мамою за межі міста. Не можу сказати, що ми живемо бідно, але зайвих грошей ніколи не буває. Я допомагаю матері чим можу, але розумію, що цього мало. Тому й хочу здобути хорошу освіту, щоб знайти гідну роботу. Моя мрія – забезпечувати маму, щоб у неї все було.
Напередодні поїздки я почувався тривожно. Перехвилювався, мабуть. Мама мене заспокоїла:
«Не хвилюйся, це нормально. Коли я вперше їхала в столицю, мені теж було недобре. Тільки я тоді ще одна була. А потім я уявила, що чекає на мене попереду, і все як рукою зняло!»
Слова мами мене заспокоїли. Вона завжди вміла робити так, щоб я відчував себе у безпеці.
Коли ми приїхали, я почав розглядати все довкола себе. Тут навіть люди були наче інші. На виході з вокзалу мама сказала, що їй потрібно відлучитися до вбиральні. Вона пішла, а я продовжив стояти біля дверей і наших речей.
Я мирно вдихав запах великого міста, розглядаючи людей. І зовсім не помітив, як до мене підійшов якийсь незнайомий чоловік і почав розмовляти зі мною: “Гей, Артеме, а ти хіба не маєш бути зараз на заняттях?”
Коли незнайомець торкнувся моєї руки, я різко обсмикнув її і відійшов. Раніше мені не доводилося опинятися у подібних ситуаціях. Чоловік не зрозумів, що відбувається. Він почав уважно мене оглядати і за кілька секунд ахнув від подиву: “Боже! Цього не може бути, очам своїм не вірю!”
У цей момент із вокзалу вийшла моя мама. Вона побачила, що біля мене стоїть якийсь підозрілий чоловік і підбігла до нас:
“Що вам потрібно? Відійдіть, будь ласка!» Але він не відступав і тепер звернувся до мами:
«Я перепрошую, ні в якому разі не хотів вас налякати! Просто я помилився: ваш син – точна копія моєї дитини!»
Почувши це, я вже не витримав: “Що ви маєте на увазі? Як таке можливо?” На мамі обличчя не було, вона виглядала так, ніби сталося те, чого вона так сильно боялася. Я торкнувся її плеча, щоб привести її до тями.
І тоді вона нарешті сказала, звертаючись до незнайомця: «У вас знайдеться зайва хвилина? Я хотіла б поговорити з вами».
Я, як і раніше, нічого не розумів і просто слідував за матір’ю. Вона запропонувала сісти в кафе неподалік і почала свою довгу розповідь:
«Синку, зараз я розповім те, що може змінити твою думку про мене. Я зрозумію тебе, якщо це станеться. Але я хочу, щоб ти знав, що я люблю тебе, хоч би що трапилося».
Затамувавши подих, я слухав кожне її слово. Але, коли я про все дізнався, мені захотілося якнайшвидше повернутися додому і про все забути.
Мама розповіла, як дізналася про майбутню дитину на останньому курсі університету, і мій батько покинув її незадовго до народження малечі. Коли вона дізналася, що матиме двійнят, вона відмовлялася в це вірити і не знала, що їй робити.
Грошей не було, квартири також. Батьки допомагали трохи, але мама розуміла, що не потягне двох дітей ні фізично, ні морально самостійно. А батько наш просто зник з її життя, ніби ніколи в ній і не з’являвся.
Після народження дітей мама ще довго не могла оговтатися. Але вже тоді вона твердо вирішила, що їй доведеться відмовитись від однієї дитини. Так мій брат-близнюк опинився у притулку, а я залишився жити з мамою.
Чоловік, якого я зустрів на вокзалі, усиновив мого брата практично відразу після народження. Вони з дружиною давно мріяли про дітей, але народити своїх не виходило. Повірити не можу, що це не сон. Звичайно, мені захотілося познайомитись зі своїм братом, хоч я й боявся цього.
Я не знаю, що робити тепер та як спілкуватися далі з мамою. Я розумію, що їй було важко зробити такий вибір, але чому вона не зізналася мені раніше? Просто обманювала мене все життя! Як їй тепер вірити, просто не знаю.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.