fbpx
життєві історії
Мені на той час було 13. Мама з татом отримали від держави трикімнатну квартиру. Ми потім ще довго її облаштовували. В один з таких днів, батьки вішали на стіну новесенький килим, куплений в Хмельницьку, і щось, наскільки я зрозуміла, у них не виходило. Я вийшла з кімнати, щоб допомогти, і почула їх розмову. – Чому твоя дочка має жити з нами? Скажи їй нарешті правду. Нехай знає, і цінує мене належним чином

Мені на той час було 13. Мама з татом отримали від держави трикімнатну квартиру. Ми потім ще довго її облаштовували. В один з таких днів, батьки вішали на стіну новесенький килим, куплений в Хмельницьку, і щось, наскільки я зрозуміла, у них не виходило. Я вийшла з кімнати, щоб допомогти, і почула їх розмову. – Чому твоя дочка має жити з нами? Скажи їй нарешті правду. Нехай знає, і цінує мене належним чином.

***

Скільки себе пам’ятаю, “веселий” батько, ображав матір і вимагав, щоб вона розповіла мені, хто мій справжній батько.

“Розкажи вже, нарешті, своїй дитині, хто її батько. І як ти її нагуляла. Я чужу дитину виховую, нехай знає, що повинна бути мені вдячна!”

Після цього він міг бігати кругом хати за матір’ю. Ми з сестрою сиділи, зіщулившись у кутку маленькими грудочками.

Мати пояснювала мені: “Батько так не думає. Просто він “веселий”. Його батько про нього теж ТАК в такому стані говорив, ось його і переклинило. Він все один в один, як його батько, і повторює.”

І, знаєте, мене це якось заспокоювало. Я правда дуже сподівалася, що тато насправді так не думав.

Але був час, коли він закодувався. Ми якраз переїхали в нову, видану нам безкоштовно державою, квартиру.

Батько заробив грошей на покупку меблів, побутової техніки та інших, необхідних для облаштування квартири, речей.

Купили і килими, які вони з матір’ю стали вішати на стіни. В цей час було мені вже 13 років. І так як мені постійно говорили, щоб я не заважала, я тихенько сиділа в кімнаті.

Тут мати з батьком починають лаятися. Батько заводиться (мабуть щось не виходить). Я виходжу з кімнати з наміром допомогти… і чую: “Чому ми тут з тобою мучимось, а ТВОЯ дочка сидить в кімнаті, відпочиває.

Нехай до свого батька звідси котиться! Що вона думає, буде тут жити і нічого не робити?! Розкажи їй вже, хто її батько, нехай до нього валить!”.

Я повернулася в кімнату і заплакала, усвідомивши, що він насправді так думає, і що з цими думками він живе, і дивиться на мене, і розмовляє зі мною теж, думаючи так. І ніколи про це не забуває.

Незабаром він знову почав заглядати в чарку.

З того часу ні татом, ні навіть батьком я його ніколи не називала. Пізніше говорила йому на зло: “Слава Богу, що ти не мій батько і у мене не буде такої спадковості”.

А в моменти, коли він говорив, щоб ми валили з його квартири, відповідала, що це не його квартира.

Його квартира – це кімната в гуртожитку. Без нас би (дружини і дітей) йому “троячку” держава не видала б.

Тепер він уже старий. І, ось іронія долі, – доглядати за ним доводиться мені.

“Його улюблена дочка” (моя сестра) просто відмовилася це робити. Сказала, що їй все одно, що з ним буде, її це абсолютно не хвилює.

Ось таке воно – життя!

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page