— Мені набридло, що я постійно мовчу про наші вихідні перед дівчатами, які літають на Мальдіви, — був головний аргумент дочки проти Олексія. У цьому постійному порівнянні з подругою Настя не помітила, як зруйнувала власне сімейне щастя. Усе почалося з того візиту до Світлани
Пише вам Людмила Іванівна, мати. І пишу я цю сповідь із важким серцем, адже не знаю, як пережити те, що відбувається у моїй родині. Мені соромно, і водночас я відчуваю глибокий смуток, бо моя донька Настя руйнує своє життя через те, що має назву заздрість і нестримні бажання.
Вони з Олексієм прожили разом шість років, виховували маленьку Маринку. Шість років, які мені здавалися цілком успішними. Зять, Олексій, — хлопець працьовитий, із хорошої родини, ніколи не цурався будь-якої роботи, щоб забезпечити сім’ю.
Вони жили у своїй власній квартирі, хоч і двокімнатній, але світлій, затишній, розташованій у новому районі. Так, він брав її в іпотеку, і платити ще доводилося довго, але ж це їхнє, власне, не орендоване! Олексій ніколи не забував про квіти, про наш день народження, завжди допомагав мені з важкими сумками. Я завжди ставила його Насті у приклад, бо він мав велику відповідальність і стійкість.
Але останнім часом Настя змінилася. Вона стала дратівливою, постійно говорила про те, чого у них немає, а що є у інших. А іншою, цим “іншим”, була її університетська подруга Світлана.
Світлана завжди була трохи пихатою, але останнім часом ця пихатість зросла в геометричній прогресії. Її чоловік, Павло, — людина непублічна, але, як кажуть, дуже забезпечена. Він займається чимось там у сфері технологій, і його доходи не зрівняти з тим, що заробляв мій Олексій, працюючи інженером на середньому підприємстві.
Якось Настя поїхала до Світлани на гостину. Я пам’ятаю цей день добре. Повернулася вона пізно, мовчазна, напружена.
— Як тобі квартира Світлани? — запитала я обережно.
— Яка квартира, мамо? — вона відповіла тихо, але з якимось дивним звучанням у голосі. — Це будинок. Це цілий палац.
— Ну, добре, палац. Ви ж знаєте, що Павло займається великими справами.
— Павло нічим не займається, мамо. Він “подарував” його Світлані. Просто привіз її, і сказав: «Ось твій дім». Три поверхи, тераса, дизайнерський ремонт.
— Але ж це їхні гроші. Вони мають право, — я намагалася заспокоїти її.
— А Олексій? Він може мені це дати? Коли ми нарешті закінчимо виплачувати цю нашу “будку”?
Ось тут усе і почалося. Настя почала зганяти свою образу на Олексієві. Їй набридло, що вони не можуть дозволити собі літати на острови тричі на рік, як Світлана. Їй стало соромно приймати гостей у їхній маленькій кухні, коли у Світлани вітальня розміром із наш увесь поверх.
Він намагався, я це бачила. Брав додаткові проєкти, працював до глибокої ночі, його обличчя стало втомленим і виснаженим. Я говорила з ним.
— Олексію, синку, поговори з нею. Може, вона просто втомилася.
— Я розмовляв, — він відповів, дивлячись у порожнечу. — Вона мені прямо сказала, що втомилася від “злиднів” і від “перспектив нашого життя”. Вона хоче іншого.
— Але ви ж не бідуєте! У вас усе є!
— Я кажу їй, що ми молоді, у нас є час, ми всього досягнемо. Але вона відповідає, що Світлана не чекала, вона просто отримала. Настя вважає, що я не маю достатньо амбіцій, що я задоволений бути “сірим інженером”.
Мене найбільше засмучувало її ставлення до їхнього побуту. Я згадую своє життя. Ми з чоловіком одружилися на початку дев’яностих, коли не було нічого. Ми жили у кімнаті гуртожитку, їли одну картоплю, але ми були разом, ми будували своє майбутнє. Я тоді раділа, що у нас з’явилася старенька, але наша власна пральна машина. Це була справжня подія! Я нею користувалася економно, аби менше платити за світло, прала частіше руками, а чоловік мені допомагав. Ми підтримували одне одного і ніколи не дорікали.
А Настя? Коли Олексій купив посудомийну машину, вона потім цілий місяць розповідала, як вона “вибила” цей подарунок. Вибила. Ніби він її ворог. Чому така молодь зараз? Чому їм усе треба вибивати, а не домовлятися і радіти маленьким перемогам?
Я намагалася говорити з Настею, як мати.
— Доню, ти робиш велику помилку. Олексій — золота людина. Він тебе любить і він надійний. Гроші сьогодні є, завтра їх немає.
— Мамо, не починай свої старі історії, — вона різко перебила.
— Ти порівнюєш його з чоловіком Світлани, але ти не знаєш, як той Павло заробив свої статки. Може, там не все так чисто і гладко. А Олексій чесний.
— Чесний! Мені вже ця чесність сідає в печінки. Вона не оплачує рахунків і не купує дорогих подорожей. Ти б знала, як мені соромно, коли ми зустрічаємося з дівчатами. Я завжди мовчу про наші вихідні, бо ми максимум їдемо до парку або до тебе на дачу. А вони? Вони розповідають про Мальдіви та нові машини.
— Але ж ви щороку до 24 їздили до моря! Ви купували собі все необхідне! У вас своя квартира!
— Це все минуле. Я хочу жити сьогодні, а не в спогадах. Мені набридли обмеження. Я хочу жити, як людина.
Ця розмова була остання. Через тиждень Настя зібрала речі. Вона взяла Маринку і винайняла кімнату у знайомої, пояснюючи, що Олексій не дає їй розвиватися. Вона навіть не захотіла залишитися в їхній квартирі, щоб не бачити “того, що вона вимушена терпіти”.
Олексій спустошений. Він не розуміє, що сталося. Він намагався їй пояснити, що заради неї він готовий був продати свою невеличку колекцію рідкісних книг, щоб зробити перший внесок на краще житло, але вона вже не слухала.
— Мамо, я знаю, що вона когось зустріла, — сказав мені зять нещодавно. — Інакше вона не була б такою рішучою. Вона поводиться так, ніби у неї вже є запасний аеродром, і він набагато розкішніший, ніж я.
Я не знаю, чи це правда. Мені важко про це думати, бо якщо це так, то Настя вже не моя дочка, яку я виховувала. Вона стала чужою мені людиною.
Мені нестерпно жаль Маринку. Вона обожнює батька. Я бачу, як вона тягнеться до нього на прогулянках. А тепер? Тепер вона ростиме, розриваючись між батьками. І я думаю, що вона ще може мати вітчима. Від цієї думки я не можу стримати сліз. Це так сумно і боляче.
Я намагалася їй пояснити, що справжня цінність — це не квадратні метри і не кількість нулів на банківському рахунку. Справжня цінність — це порядність чоловіка, його підтримка, його повага. Це те, що вони разом будували. Але, мабуть, цінності мого покоління для них нічого не варті. Вони хочуть усього і відразу, і тільки в найкращому вигляді.
Ми з чоловіком не змогли правильно виховати нашу доньку. Ми дали їй усе, що могли, але не змогли дати розуміння того, що щастя не купують. За нього борються разом, рука об руку, проходячи через усі труднощі.
А Олексій? Він тепер сам. У своїй маленькій, але власній квартирі, де залишилися тільки його спогади і порожнеча. А Настя шукає своє “велике” щастя, яке, я боюся, виявиться лише порожнім золотим пилом.
А ви, дорогі читачі, що думаєте про такі ситуації? Чи справді шлюб варто руйнувати через матеріальні амбіції, які не співпадають із можливостями партнера? Чи сучасна молодь забула, що таке спільна боротьба і взаємопідтримка? Поділіться своїми думками.
Для мене і для багатьох людей, які зараз переживають подібні історії, ваш досвід і ваша думка є дуже важливими. Якщо ви дочитали цю сповідь до кінця, будь ласка, поставте свою вподобайку і напишіть коментар. Це дуже важливо, щоб ця історія не загубилася і допомогла іншим замислитися.
