Мені не потрібні були квіти. Не потрібні цукерки. Я навіть не просила дзвінка. Просто хотіла, щоб Іван згадав. Щоб згадав, що я не лише його “Галинка”, яка подає борщ на обід і тримає дім у порядку. А жінка, якій болить. Особливо в такі дні, як цей – День матері.
Мене звати Галина. Мені 58, і я давно вже не чекаю подарунків. Але цього року чекала. Бо щось у мені змінилося. Чекала, як дитина чекає тепла, коли мерзне. А замість тепла – мовчанка. І шматок рибної запіканки, покладений на тарілку, як ніби то і є “подарунок”.
– Ну що, смачно? – запитав Іван, жуючи, навіть не глянувши на мене.
Я мовчала. Не могла проковтнути. Ні їжу, ні образу.
– Галю, а що ти така тиха? – запитав він згодом. – Знову щось не так?
– Та нічого, Іване. Все, як завжди, – відповіла я, і це було найгірше, що могла сказати. Бо справді – все, як завжди.
У мене є троє дітей. Дорослі. Живуть окремо. Телефонують часом. Старша донька, Марта, в Італії. Син Вадим працює в Києві, молодша Ліля – ще навчається. Я всім потрібна, коли треба щось підшити, передати, допомогти з онуками, приготувати “так, як тільки ти вмієш, мамо”.
А я? Мені колись було 20. Мені хотілося співати, танцювати, гуляти босоніж по росі. Я писала вірші. Тепер я пишу списки покупок.
Того вечора, після запіканки, я пішла на веранду. Іван увімкнув телевізор – футбол, як завжди. А я сиділа й слухала, як на горищі щось шарудить – мабуть, миші знову.
Раптом телефон. Ліля.
– Мамо, я зайнята, але хочу тебе обійняти голосом. З Днем матері. Я тебе люблю.
Я відповіла щось тепле, але в середині було порожньо. Як шухляда без ложок.
– Мамо, ти ще щось хочеш? – запитала вона перед тим, як покласти слухавку.
Я глянула в темряву і сказала:
– Я хочу… почати жити для себе. Але не знаю як.
Вона мовчала. Потім сказала:
– Тоді почни з малого.
Наступного ранку я вийшла на базар, як завжди. Купила картоплі, яблук, трохи сиру. А ще – руду сукню. Не домашню. Не “зручну”. А таку, що прилягає до тіла і каже: я ще жінка.
Іван здивувався.
– А це що за екстраваганція?
– Просто захотіла. Можна?
– Ну… виглядаєш як… як тоді, коли ми познайомились.
Я усміхнулася, але всередині запекло. Бо саме тоді, коли ми познайомились, я мала мрію – поїхати до Львова. Побачити оперний, випити кави на площі Ринок. Ми тоді поїхали на город до його мами.
Сукня була першим кроком. А другим стала зустріч у бібліотеці. Місцева бібліотекарка, Надія, організувала клуб “Час для себе”. Туди приходили жінки. В’язали, пили чай, говорили.
– Приходьте, Галино. Вам буде цікаво, – запрошувала вона.
Я вагалась. А потім пішла. І вже через тиждень читала вголос вірші Ліни Костенко. Голос тремтів, але руки більше не мерзли.
– Ви така глибока, – сказала мені одна з жінок після зустрічі. – Якби ви писали, я б читала.
Я не відповіла. Але тієї ночі дістала старий зошит. Писала. Про себе. Про біль. Про надію.
– Щось ти зачастила на ті “збори”, – сказав Іван, коли я вчергове поверталась пізніше.
– Ага, зачастила, – відповіла я. – Бо хочу бути живою, поки жива.
Він не сказав нічого. Але наступного ранку прибрав на кухні. Мовчки. Без коментарів.
Минув місяць. У клубі планували поїздку до музею Коцюбинського в Чернігові. І я захотіла поїхати. Вперше – без Івана, без дітей. Просто – з собою.
– Ти серйозно? – спитав він. – А я?
– А ти? – відповіла я. – У тебе буде борщ у холодильнику й телевізор. А в мене – день, коли я не служитиму нікому. Лише собі.
Він подивився на мене довго. Потім лише сказав:
– Може, й добре.
Поїздка була як ковток свіжого повітря. Ми сміялися, гуляли, фотографувалися, пили каву з термоса, говорили про книжки, про дітей, про мрії.
Я сиділа на лавці біля бузку, коли підійшла одна жінка з клубу.
– Галино, ви розцвіли. Ви інша.
Я лише кивнула. Бо всередині щось справді зацвіло.
А коли повернулась додому, Іван поставив переді мною тарілку з борщем. Сам зварив. Уперше.
– Я подумав, що, може, ти втомилась.
– Втомилась. Але по-іншому. Приємно, – відповіла я.
Ми сиділи мовчки, а потім він сказав:
– Я ніколи не думав, що ти така. Що ти… можеш бути ще цікавішою.
Я засміялася:
– Та я завжди була. Просто ти не дивився.
Він посміхнувся. І в тому було щось нове. Трохи захоплення. Трохи поваги.
Тепер я маю щосереди зустріч у клубі. Щонеділі я пишу нову історію. У мене є рудий зошит. І ще одна сукня – синя. Для майбутньої поїздки до Львова.
А що у вас? Ви пам’ятаєте, коли востаннє робили щось для себе, не з обов’язку, не з вимоги, не з втоми – а просто з любові? Якщо ні – може, час почати з малого?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
