Мені не зручно сказати, але мені 45 років, і я боюся своєї мами. Скільки себе пам’ятаю маминих любові та ласки до мене ніколи не було.
Мама багато працювала, щоб прогодувати мене й сестру, це правда. Я їй усіляко допомагала, возила воду, топила піч, варила, прала, прибирала, ну що там ще може силою допомогти семирічна дитина. Потім бігла до мами сказати, як я на неї чекаю.
Вона працювала недалеко від нашого дому. А у відповідь я чула грубість на кшталт “йди звідси, мені не до тебе, я зайнята”.
Коли вона приходила додому, перевіряла, чи все прибрано, чи готові уроки, якщо щось не так – в куток чи суворі обмеження. Життя тривало. я закінчила 9 класів і поїхала від дому подалі. Закінчила технікум, потім виш. Вийшла невдало заміж, народилася дочка.
Повернулась до мами, де чула лише звинувачення, що я й сама нахлібниця, ще й дочка на мені. Я не сиділа вдома, шукала будь-яку роботу за професією. Винаймала житло, вибиралася зі своєї прірви, як могла.
Вийшла вдруге заміж. Маю зараз свій добрий бізнес, дочка вже заміжня, є онуки. Мамі допомогла купити квартиру, дачу, все що вона хоче. Відпочити – будь ласка, працювати, керувати і заробляти хороші гроші до пенсії – все влаштувала поруч з собою.
Але далі так не можу! Все! Ніякого терпіння немає! Мама може виховувати мене у присутності моїх підлеглих, підвищувати голос. Каже, що я невдячна, досягла всього завдяки їй. І ще багато неприємних речей, про які й людям не сказати.
Як бути, якщо ні по-доброму, ні по-поганому розмова не виходить? Чую тільки «замовкни» – на тому й вся розмова. Як мені бути? Як спекатися мами? Сестрі добре – виїхала в Канаду й забула про нас.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.