— Мені oстoгидло чути про те, як комусь погано, коли я сам ледь тримаюся на ногах, — Тато демонстративно вхопився за одвірок, чекаючи на мою реакцію. Він змагався за увагу з тими, хто вже не мав сил просити про неї. Я відчула, що цей вечір стане точкою неповернення в наших стосунках.
Навіть у найбільш сонячний день у нашій вітальні панувала якась липка, важка прохолода, що не мала нічого спільного з температурою повітря. Я сиділа біля вікна, спостерігаючи, як дрібні краплі дощу починають малювати криві лінії на склі. У руках я стискала телефон, очікуючи на повідомлення від подруги, чия родина зараз переживала найскладніші часи. Мій батько, Павло, сидів навпроти у своєму улюбленому кріслі, яке вже давно просіло під його вагою, і з якимось дивним задоволенням гортав газету.
Я намагалася не починати розмову, бо знала, куди вона може завести. Але мовчання в нашому домі ніколи не було мирним. Воно завжди здавалося затишшям перед чимось виснажливим. Павло відклав газету, поправив окуляри і подивився на мене так, ніби я була в чомусь винна. Його погляд завжди зачіпав за живе, змушуючи виправдовуватися навіть за те, чого я не робила.
— Знову ти зі своїм телефоном, Віко. Невже там щось важливіше за рідного батька? — голос його звучав сухо, з тими специфічними нотками зневаги, які я чула з дитинства.
— Я чекаю новин від Марини. Ти ж знаєш, її чоловік зараз у лікарні, стан дуже важкий.
Батько пирхнув і відкинувся на спинку крісла. На його обличчі з’явилася та сама гримаса, яку я бачила щоразу, коли хтось інший отримував бодай краплю уваги чи співчуття.
— Ой, почнеться зараз. Бідна Марина, бідний її чоловік. Ти хоч знаєш, як у мене сьогодні спина ниє? З самого ранку не можу розігнутися, але ж ніхто не прибіжить з квітами чи жалем. Всі тільки навколо тих і танцюють, кому офіційно дозволили хворіти.
Я відчула, як усередині все стиснулося. Це було так типово для нього — перетворювати будь-яку чужу трaгедiю на змагання за звання найбільшого страдника.
— Тату, там ситуація критична. Людина бореться за кожен день, а Марина просто не тямить себе від розпачу. Як ти можеш порівнювати це зі спиною?
Павло підвівся, повільно, демонструючи кожен свій рух, ніби він виконував надскладну роботу. Він підійшов до столу і почав переставляти чашки, створюючи зайвий шум.
— Ось так ти завжди. Рідне слово для тебе нічого не варте. А вони? Їм зараз і допомогу зберуть, і словом добрим зігріють. А я все життя на ногах, все життя для вас, і що в результаті? Тільки докори, що я не так страждаю.
— Ніхто тебе не докоряє, — я намагалася говорити спокійно, хоча пальці тремтіли. — Просто є речі, які потребують елементарної поваги. Людині погано, розумієш? Справді погано.
— Мені теж погано! Тільки в моєму випадку це нікому не цікаво. Бо я не лежу в палаті під наглядом. Я тут, перед тобою, і тому мої скарги — це порожній звук.
Він вийшов з кімнати, важко тупаючи капцями по старому паркету. Цей звук переслідував мене роками. Запах старого дерева, пилу та ліків, які він приймав про всяк випадок, змішувався з ароматом дощу, що пробивався крізь відкриту кватирку. Я залишилася одна, намагаючись опанувати себе.
Через годину прийшов мій чоловік, Олег. Він приніс продукти і відразу відчув напругу, що зависла в повітрі. Павло знову з’явився на кухні, щойно почув шелест пакетів.
— О, з’явився. Приніс щось нормальне чи знову ту траву, яку Віка називає їжею? — запитав батько, зазираючи в пакети.
— Добрий вечір, Павлович. Приніс усе за списком. Як ви себе почуваєте? — Олег завжди намагався бути ввічливим, хоча я бачила, як йому це важко дається.
— Як я можу почуватися в домі, де мене не помічають? Віка он тільки про Марининого чоловіка й думає. Навіть забула, що мені потрібно мазь купити.
Я не забула. Мазь лежала на полиці вже три дні, але він просто хотів мати привід для чергового виступу.
— Мазь у ванній, на другій полиці, тату. Я купила її ще в понеділок.
Батько на мить замовк, але швидко знайшов інший шлях.
— Ну звісно, кинула десь і мовчиш. А я маю сам шукати. Знаєш, Олеге, зараз такий час дивний. Раніше люди мали совість. А зараз що? Захворів хтось — і вже герой. Всі бігають, питають. А ми, старі, що все життя спини гнули, маємо по кутках ховатися.
Олег переглянувся зі мною. Він знав цю пісню напам’ять.
— Павлович, ви ж розумієте, що там питання життя. Це зовсім інше.
— Інше? Чим воно інше? Тим, що йому більше уваги дістається? Та я б теж полежав, аби тільки мене так доглядали і так шкодували. Ви навіть не уявляєте, як це — бути непотрібним у власному домі.
Ці слова боліли найбільше. Ми з Олегом робили все, щоб йому було комфортно. Ми відмовилися від власного житла, щоб бути поруч, бо він скаржився на самотність. Ми терпіли його характер, його вічні незадоволення, його специфічні смаки. І чути тепер про непотрібність було просто нестерпно.
Вечеря минула в гнітючому мовчанні. Павло демонстративно відсунув тарілку, з’ївши лише половину, і пішов до себе, навіть не подякувавши. Ми з Олегом залишилися на кухні, слухаючи, як за стіною працює телевізор на повну гучність.
— Віко, так далі не може тривати. Це вже переходить усі межі. Він справді заздрить людині, яка опинилася на межі небуття. Це ж абсурд.
— Я знаю, Олеге. Я все це бачу. Але що я можу вдіяти? Він мій батько. Він завжди був таким, просто з віком це стало гострішим. Йому здається, що світ винен йому за кожну зморшку на обличчі.
Наступного дня новини стали ще гіршими. Марині потрібна була допомога з перевезенням деяких речей, і я збиралася поїхати до неї. Коли я вже була в передпокої, батько перегородив мені шлях.
— Куди це ти зібралася? Мені треба, щоб ти допомогла мені розібрати папери в кабінеті.
— Тату, я ж казала. Марина просила про допомогу. Я повернуся за кілька годин.
— Марина просила… А батько просить щодня, і що? Ти знову ставиш чужих людей вище за сім’ю. Тобі просто хочеться погрітися в променях їхнього нещастя, побути доброю за мій рахунок.
Я зупинилася, відчуваючи, як гнів піднімається від самих ніг.
— Погрітися в променях нещастя? Ти хоч розумієш, що ти кажеш? Там людині не стало легше, там кожна хвилина на рахунку. Ти справді хочеш, щоб я залишилася перебирати старі газети, поки моя подруга руйнується на очах?
— Так, хочу! Бо я твій батько! І я тут, я живий, мені теж потрібно слово і діло. Але тобі цікавіше там, де трагедія, де можна поплакати і здатися святою.
— Ти просто заздриш, тату. Ти заздриш тому, що про них піклуються, що їх люблять настільки, що готові боротися. А ти своєю поведінкою відштовхуєш усіх навколо.
Павло зблід. Його руки затремтіли, він вхопився за одвірок.
— Ось як ти заговорила. Відштовхую? Я все життя на вас поклав. Я працював на двох роботах, щоб у тебе все було. А тепер я — заздрісник?
— Ти робиш із себе жертву там, де її немає. Справжня жертва зараз у лікарні. А ти просто егоїст, який не може витримати, що світ не крутиться навколо твого комфорту.
Я вибігла з дому, не озираючись. Повітря на вулиці здавалося таким чистим після тієї задухи, що панувала в коридорі. Дорогою до Марини я не могла позбутися відчуття провини, яке він так майстерно в мені вирощував роками. Це було схоже на невидимі ланцюги, що тягнули назад, у ту темну вітальню з просілим кріслом.
Марина виглядала тінню самої себе. Ми мовчки вантажили коробки, і я бачила, як вона ледь тримається на ногах. Мені було соромно навіть думати про те, що мій батько сказав би на це. Він би знайшов спосіб знецінити її біль, порівняти його зі своїм поганим сном чи невдалою погодою.
Коли я повернулася ввечері, вдома було тихо. Олег сидів на кухні, обхопивши голову руками.
— Що сталося? — запитала я пошепки.
— Він знову влаштував сцену. Сказав, що ми його доведемо, що він не доживе до ранку, бо ми його не цінуємо. Потім просто зачинився в кімнаті і не виходить.
Я підійшла до дверей батьківської кімнати і постукала.
— Тату, виходь вечеряти. Давай поговоримо спокійно.
— Нема про що говорити, — почулося з-за дверей. — Ідіть до своїх друзів, допомагайте їм. А я тут посиджу, поки мені зовсім не стане зле. Може, тоді ви звернете увагу.
Я сіла на підлогу прямо в коридорі. Стіни цього дому, здавалося, стискалися. Старі шпалери, які він забороняв переклеювати, бо вони нагадували йому про молодість, зараз виглядали як брудні лахміття.
Минуло кілька днів. Ситуація в родині Марини не покращувалася, а в нашому домі ставало дедалі гірше. Батько почав імітувати слабкість. Він ледь пересувався, голосно зітхав при кожному кроці і постійно вимагав, щоб я сиділа поруч з ним.
— Мені важко дихати, Віко. Відчини вікно. Ні, зачини, протяг мене доконає. Ось бачиш, як мені? А ти все про своє.
— Тату, я сьогодні була в лікарні. Там справді важко. Марина просто згасає.
— Знову ти про неї! Та скільки можна? Хто про мене подумає? Хто мені подасть склянку води, коли ти бігаєш по чужих лікарнях?
— Я подаю тобі воду кожні п’ять хвилин! Олег готує тобі сніданки, обіди і вечері. Ми тут, ми поруч. Чому тобі цього мало?
Павло підвівся з ліжка, і я побачила в його очах щось таке, що злякало мене більше, ніж його крики. Це була холодна, розрахункова образа.
— Бо ви робите це з обов’язку, а не з любові. Ви дивитеся на мене як на тягар. А на тих… на тих ви дивитеся зі співчуттям. Я хочу, щоб мене так само жаліли. Я хочу, щоб ви плакали за мною так, як Марина за своїм чоловіком.
Я оніміла. Він буквально вимагав трaгeдії, щоб отримати емоційне підживлення. Його не цікавило наше благополуччя чи його власне здоров’я. Йому була потрібна влада над нашими почуттями через страждання.
— Ти хочеш, щоб нам було боляче? — запитала я тремтячим голосом. — Тобі мало того, що ми віддаємо тобі весь свій час? Ти хочеш бачити наші сльози, щоб почуватися важливим?
— Я хочу бути головним у твоєму житті, Віко. Я твій батько. Я дав тобі все. І я маю право на твою повну увагу, незалежно від того, що відбувається в інших.
Тоді я зрозуміла, що це не просто складний характер. Це була глибока, чорна прірва всередині людини, яку неможливо заповнити жодною турботою. Він заздрив навіть тому жалю, який викликає важкий стан іншої людини, бо сам хотів бути в центрі будь-якої емоційної бурі.
Минув тиждень. Марина зателефонувала мені пізно ввечері. Її голос був ледь чутним. Чоловіка не стало. Вона просто сказала це і поклала слухавку. Я сиділа в темряві, і сльози самі текли по щоках. Це була втрата, яку неможливо описати словами.
Павло вийшов з кімнати, почувши мій плач.
— Що там знову? — запитав він, позіхаючи.
— Його не стало, тату. Сергія більше немає.
Батько зупинився. На мить мені здалося, що він скаже щось людське. Але він лише поправив халат і холодно промовив:
— Ну ось, тепер у неї буде ще більше приводів для скарг. А ти тепер зовсім про дім забудеш, будеш там днювати й ночувати. А в мене, між іншим, цукор піднявся від твоїх істерик. Хто мене рятувати буде?
Я подивилася на нього і вперше відчула не гнів, а порожнечу. Між нами була стіна, яку не пробити. Він стояв у світлі кухонної лампи — старий, виснажений власною внутрішньою боротьбою за увагу, і абсолютно самотній у своєму егоїзмі.
— Я не піду до тебе, тату. Я поїду до Марини. А ти залишайся тут зі своїм цукром і своїми образами.
Я зібрала речі першої потреби і вийшла за двері. Олег чекав мене в машині. Він бачив мій стан і нічого не питав. Ми їхали нічним містом, і я думала про те, як страшно жити в світі, де навіть чуже нещастя стає приводом для заздрощів.
Ми допомагали Марині з усіма формальностями. Це були дні, наповнені тихим сумом і справжньою підтримкою. Батько дзвонив мені десятки разів на день. Спершу він кричав, потім благав, потім знову звинувачував. Він вигадував собі нові напади, кашляв у слухавку, говорив, що йому не стало сил навіть встати з ліжка.
Коли я нарешті повернулася додому, він сидів на кухні і їв торт, який купив собі сам, хоча стверджував, що не може ходити.
— О, повернулася благодійниця, — сказав він, не дивлячись на мене. — Як там твоя подруга? Вже знайшла собі нового, щоб жалів?
— Тату, закрий рот, — спокійно сказала я. — Просто закрий рот.
Він завмер. Ніхто ніколи не говорив з ним у такому тоні.
— Ти як зі мною розмовляєш? Я твій батько!
— Ти людина, яка втратила здатність відчувати чужий біль. І я більше не буду частиною твоїх ігор. Ми з Олегом переїжджаємо. Знайдемо тобі доглядальницю, будемо платити, але жити під одним дахом я більше не можу.
Павло почав кричати, кидати речі, обіцяти, що він усім розповість, яка я невдячна донька. Але мені вже було байдуже. Я бачила справжнє горе, і порівняно з ним його вистави здавалися дешевим фарсом.
Ми виїхали через три дні. Коли ми виносили останню коробку, він стояв на порозі, схрестивши руки.
— Ви ще пошкодуєте. Ви згадаєте мої слова, коли самі станете старими і непотрібними.
Я нічого не відповіла. Ми сіли в машину і поїхали геть від цього дому, від запаху старих газет і вічної незадоволеності. Але десь глибоко в душі я все ще чула його голос. Він ніби отруїв моє сприйняття турботи. Тепер, коли мені хтось каже добре слово, я мимоволі шукаю в цьому підступ, як це робив він.
Чи можна колись справді звільнитися від батьківського впливу, якщо він побудований на маніпуляціях і заздрощах до чужого нещастя? Чи ми приречені нести цей тягар у собі, намагаючись довести всьому світу, що ми не такі, як вони?
Чи стикалися ви з тим, що близькі люди знецінюють ваші почуття або навіть заздрять труднощам інших, аби тільки залишитися в центрі уваги?
