fbpx
життєві історії
Мені під 60, моїй мамі, яку я доглядаю, 81 рік. Як мені тяжко, все в ній дратує: що нічого не чує, як їсть, як ходить, що говорить, її песимізм і цікавість до всього на світі, все має знати, але все ї треба прокричати. Тихо – моторошно, кричимо – їй спокою нема. Спотикається об усе, бо погано бачить, кришить, посуд миє погано, котів з усієї вулиці годує, проходу від них у дворі немає. Все засолоне або засолодке, захолодне або загаряче. Зібрала я вчора сина й дочку на серйозну розмову. Сказала, що зі свого бізнесу допомагати їм більше не буду, а відкладатиму гроші на одну дуже важливу потребу

Моя мама, яка жила на іншому кінці нашого райцентру в квартирі, стала немічною і мені довелося забрати її до себе. Я й сама вже вдова, живу у великому приватному будинку, який ми свого часу придбали й добудували з чоловіком. зі мною ще живуть моя менша дочка з чоловіком – вони виїхали з Ірпеня і поки що повертатися не збираються, обоє працюють віддалено.

Ми продали мамину квартиру, вона сама так захотіла, а гроші поділили на три частини – мені й моїм двом дітям, дочці й сину. І мама тепер живе у мене. Я її раніше обожнювала, у мене не було секретів від матусі, ми розуміли одне одну й підтримували. До мами я могла притулитися у найважчі моменти свого життя.

Але це все минуло і зараз, хоч і страшно це казати, але мені вже не страшно її відпустити, лишитися найстаршою в нашому роді, це дуже важко усвідомлювати, але так є.

Мені зараз під 60, моїй мамі, яку я доглядаю, 81 рік. І я усвідомлюю, як мені не просто зараз дається кожен день з матусею. Тому що вона вже інша. Це доросла людина, який весь цей світ і її близькі люди – все раптом стало не миле.

Як мені тяжко, все в ній дратує: що нічого не чує, як їсть, як ходить, що говорить, її песимізм і цікавість до всього на світі, все має знати, але все ї треба прокричати. Тихо в будинку й на вулиці – мамі моторошно, кричимо – їй спокою нема. Спотикається об усе, бо погано бачить, кришить, посуд миє погано, котів з усієї вулиці годує, проходу від них у дворі немає.

На смак, що не приготуй, хоч я, хоч дочка, все мамі засолоне або засолодке, захолодне або загаряче. Постіль їй завжди не зручна, фільми не цікаві, погода погана.

Я маю в нашому місті два магазини, і вони й зараз приносять непоганий дохід, хоч і забирають часу й сил. Зате багато років я мала змогу допомагати дітям у їх починаннях, кредитах, покупках.

Але вчора на традиційну суботню вечерю я зібрала сина й дочку на серйозну розмову. Сказала, що зі свого бізнесу допомагати їм більше не буду, а відкладатиму гроші на одну дуже важливу потребу.

Я повідомила дітям, що старіти й доживати я хочу у приватному закладі для людей похилого віку і вже зараз буду собі збирати кошти на свої утримання, щоб в майбутньому ці витрати не лягли на їхні плечі, я сама собі забезпечу таку старість, яку я бажаю.

Діти мої почали говорити, що я вигадала нісенітницю, казати, що ніколи зі мною так не вчинять, стали відмовляти мене і запевняти, що так не має бути, що вони доглядатимуть мене і піклуватимуться. Але я сказала, що моє рішення не підлягає змінам – воно зважене, тверде й остаточне.

Я розумію, що теж з роками мінятимуся не в кращий бік, і дуже можливо, що стану схожою на мою маму, хоч мені й дуже не хотілось би цього. Але ще більше я не хочу бути такою біля своїх дітей і обтяжувати їх. І я зроблю все від мене залежне, аби не стати обузою для моїх дітей і онуків, і не псувати їм їхнього молодого життя.

І я вдячна мамі за те, що саме вона наштовхнула мене на цей крок. Всім бажаю взаєморозуміння, миру й родинного затишку.

Передрук без посилання заборонено.

Фото ілюстративне, авторське.

You cannot copy content of this page