Ювілейна суперечка, яка залишила нас з чоловіком у повній розгубленості та з відчуттям втрати, розігралася лише за кілька годин до того, як ми мали виїхати до моїх батьків.
Мені подзвонив тато, бо, як виявилося, сама мама так і не наважилася набрати мій номер. Голос у нього був глухий та винувато-втомлений, коли він повідомив, що святкування його круглого дня народження скасовується, оскільки вони з мамою «не зійшлися на думці» щодо дуже важливого питання.
А мама, не довго думаючи, зібрала свої найнеобхідніші речі й поїхала до своєї сестри в інше місто. — Нехай Андрій тепер знає, як це самотньому хоч пару днів прожити без жіночої уваги, — передав мені тато слова матері.
Але ж ми з Дмитром, моїм чоловіком, опинилися в справжньому мінусі, бо не лише не потрапили на запланований сімейний захід, який так різко виник, а й втратили можливість чудово відпочити в термальних водах, куди давно мріяли поїхати.
І коли я спробувала висловити татові своє обурення, у відповідь почула лише знайомий, дещо байдужий тон: – Йой, Софіє, що ти вигадуєш? Ще молоді, усе життя попереду. Теж мені, знайшла привід засмучуватися. З ким не буває, дорогенька.
Мій тато, Андрій Іванович, народився наприкінці вересня, і цього року в нього була значна кругла дата, яку не можна було ігнорувати. Але скільки б разів я не піднімала тему святкування з мамою, вона щоразу уникала конкретної відповіді, ніби це був якийсь секрет державної важливості.
— Ну яке гучне святкування, Софійко, такий час! Не до того зараз! — щоразу казала вона, зітхаючи.
Минулого місяця на Дмитровій роботі виникла чудова пропозиція. Його керівництво вирішило зробити сюрприз своїм ключовим співробітникам і організувати невеликий, але розкішний вікенд для них та їхніх других половинок. Це був такий собі бонус за квартальні успіхи.
На їхній фірмі завжди дуже цінують атмосферу. Шеф Дмитра — людина-свято. Він завжди пам’ятає про дні народження, влаштовує невеликі корпоративи, де з іменинника лише якийсь легкий фуршет і гарний настрій.
Та й узагалі, якщо стається якась непередбачувана ситуація, Дмитро завжди може розраховувати на його допомогу, чи то порада, чи навіть фінансова підтримка. Це рідкість у наш час.
Отже, наприкінці вересня, коли мав бути татів ювілей, Дмитру запропонували поїздку до одного з найкращих заміських комплексів із термальними басейнами. Це було два дні повного релаксу, подалі від міської метушні.
Ми з Дмитром відразу ж погодилися. Ми так давно мріяли про такий спокійний відпочинок, де можна просто лежати в гарячій воді й дивитися на осіннє небо. До того ж, це був повністю оплачений подарунок, що робило його ще приємнішим.
Ми планували там і про майбутні проєкти Дмитра поговорити, і просто “перезавантажити” мозок. Я особливо не готувалася до поїздки, але придбала собі новий легкий осінній костюм і яскравий купальник. Дмитро теж оновив свої спортивні речі. Все було ідеально, наші діти вже дорослі й самостійні, тож нам не потрібно було нікого просити з ними сидіти.
Ми передчували ці вихідні. Я навіть записалася на масаж, який планувала зробити в тому комплексі.
Але за три дні до нашого запланованого виїзду мені несподівано дзвонить мама.
— Софійко, — почала вона голосом, що не терпів заперечень, — ми тут із татом подумали й вирішили. Коли ми ще всі разом зберемося? У нього ж ювілей! Нічого я про твої справи чути не хочу! Чекаємо вашу родину у нас у суботу, щоб гідно відзначити. Посидимо, поспілкуємося.
Я була, м’яко кажучи, здивована. Вона місяць твердила, що ніякого святкування не буде, а тепер, коли ми вже все організували, вона раптом передумала.
— Мамо, але ж ми вже… — спробувала я заперечити, натякаючи, що ми вже однією ногою на відпочинку, а наш виїзд уже завтра зранку.
Але Галина Петрівна не дала мені закінчити речення, перебивши мене на півслові.
— Навіть не починай, доню! Якщо ви не приїдете, то ми дуже образимося! Це ж татів ювілей, ви що, його не поважаєте? Що про нас скажуть? — її тон був на межі шантажу.
Ось так і вийшло. Попри те, що наш відпочинок був повністю сплачений і ми не могли його просто перенести на інший час без втрат, ми з Дмитром прийняли важке, але єдине можливе рішення. Ми відмовилися від поїздки, а натомість почали пакувати речі для поїздки до батьків. Хіба ж можна так ображати рідних людей?
Ми швидко знайшли подарунок — дорогий годинник для тата, який він давно хотів, і купили усе необхідне до столу. У мене є ще сестра, але вона зараз мешкає з сім’єю далеко, тож я, як єдина донька, яка поруч, просто мусила бути в цей день з іменинником.
Я зателефонувала Дмитру, щоб повідомити про наше спільне рішення. Він, звісно, був засмучений, але погодився, що родина — це святе.
— Ну що ж, Софіє, — сказав він трохи роздратовано, — тепер ми, як єдині діти, маємо бути на цьому ювілеї. Буковель почекає. Але сподіваюся, що мама хоча б потурбувалася про хорошу атмосферу.
Наступний день минув у метушні. Ми купили торт, подарунок, запакували речі. Я навіть попрасувала святкове плаття, яке спеціально для цього випадку дістала з шафи.
У суботу зранку, у день, коли ми мали прокидатися від шуму води в термальному басейні, ми вже готувалися до поїздки до батьків. Дмитро саме вантажив коробку з тортом до машини, коли мені подзвонив тато.
Я підняла слухавку, очікуючи почути його радісний голос, але натомість почула лише глухе зітхання.
— Софійко, — тихо сказав він, — свято відміняється. Зовсім.
— Як відміняється? Тату, ми вже виїжджаємо, торт охолоджується, подарунок у машині. Що сталося? — я відчула, як моє роздратування підіймається до максимуму.
Виявляється, вони з мамою посварилися. Причина була настільки банальною, що я не могла повірити. Тато, під час підготовки до прийому гостей, сказав, що мама купила забагато різних солодощів, і це «зовсім не економно». Це була лише крапля, що переповнила чашу.
Мама, Віра Петрівна, навіть не мала мужності подзвонити мені сама. Вона вирішила просто зібрати торбу з речами і поїхати до своєї сестри на дачу, де можна було сховатися від цього «поганого світу».
— Вона сказала, — пояснив тато, — що Оленка (її сестра) давно її до себе запрошувала, а вона все «з цим домашнім господарством» няньчилась. Ось тепер нехай я зрозумію, як це без жінки хоч кілька днів прожити.
Я стояла посеред кімнати, дивлячись на святкове плаття, яке висіло на дверцятах шафи, і на коробку з тортом, яку Дмитро вже витягував із машини, коли почув мої крики по телефону.
— Я так і знав, — пробурмотів Дмитро, ховаючи торт назад у холодильник. — Я так і знав, що так буде. Марно ми відмовлялися від поїздки.
Але нам то що дало з чоловіком? Абсолютно нічого. Ми залишилися вдома, у місті. Ми не побували на ювілеї тата, який сам перетворився на фарс. І ми не поїхали на наш оплачений відпочинок, бо від нього неможливо було відмовитися без втрати всієї суми.
Мама, коли я все ж таки до неї додзвонилася, не виявила жодного каяття. Навпаки, вона була впевнена у своїй правоті.
— Софійко, чого ти хвилюєшся? Ще поїдете у свій комплекс! Ще кращий знайдете! Все життя попереду. Теж мені, знайшла привід на мене злитися! — її тон був такий, ніби вона зробила нам величезну послугу.
Я мовчала, не знаючи, що відповісти. Як пояснити дорослій людині, що справа не в самому відпочинку, а в обіцянках, у планах і в тому, що її різке й емоційне рішення завдало нам фінансових і моральних збитків? Наш подарунок татові теж довелося відкласти, бо як дарувати годинник на “недосвяткований” ювілей?
Ми спробували наступного дня поїхати хоча б на пікнік за місто, але осіння погода внесла свої корективи — раптово пішов дощ. Вихідні були остаточно зіпсовані. У понеділок ми з Дмитром виглядали більш втомленими, ніж до “відпочинку”.
Наше життя, по суті, тепер підпорядковане не нашим планам, а непередбачуваним емоційним сплескам батьків. Ми відмовилися від чудового подарунка, витратили гроші на дорогу й подарунок для тата, а потім залишилися ні з чим, бо хтось вирішив «провчити» свого чоловіка.
Я досі не розумію, як реагувати на таке відношення. Як захистити свої особисті плани та межі від такої “турботи” та емоційних шантажів? Звісно, я люблю батьків, але чи варто щоразу жертвувати своїм добробутом заради їхніх раптових примх і сварок?
А як би ви, шановні читачі, вчинили у такій ситуації? Чи варто було з самого початку відстоювати свій відпочинок, ігноруючи мамині образи, чи ми вчинили правильно, поставивши родинний обов’язок вище за власне задоволення?
