— Мені потрібно, щоб ти перевів 15 000 до вечора, це терміново, — пролунав сухий голос сина по телефону. Я знав, що це не бізнес, а чергова спроба викупити собі місце серед так званої еліти, і тоді я вперше вирішив: більше ні копійки
Для сина головним був лише зовнішній блиск — дорогі машини та легкі гроші. Я, чесно кажучи, чекав, коли він нарешті оступиться
— Тобі скільки разів повторювати? Не маєш ти права чіпати те авто!
— Голос Ірини був тихий, але я відчував, як у ньому кипить відчай.
— Це наш сімейний бюджет, а не твій гаманець!
— Знову ти зі своїм повчанням, мамо?
— Кирило навіть не підвів голови від свого телефону, щось клацав там із байдужим виглядом.
— Тату, ну скажи їй! Усі мої друзі вже їздять на нормальних машинах, а я що, маю на цій руїні кататися? Мені потрібно відповідати статусу!
— Кириле, сину, — спробував я втрутитися спокійно, хоча всередині мене все обривалося від його зухвалості.
— Ми купили тобі чудову, надійну машину для навчання і роботи. Вона нова. Ти ще не заробив на щось краще.
— Я заробляю!
— Тепер він нарешті глянув на нас, і в його очах була крижана зарозумілість.
— Але на моєму рівні, тату, ніхто не їздить на такому. Ти хочеш, щоб я був білою вороною? Ти хочеш, щоб Тетяна, моя дівчина, соромилася мене?
— Насмішка в його голосі була такою, що я відчув, як обличчя заливає неприємний жар.
— Тетяна? А хіба не ти казав, що вона розуміє, як важливо вчитися, а не вихвалятися?
— Ірина майже плакала, але трималася.
— Вона підтримує мене. І вона не збирається сидіти вдома, доки я працюю. Їй потрібен рівень, розумієш? Або ти віддаєш мені ключі від того спортивного авто, яке ми бачили, або я просто піду і зароблю ці гроші в іншому місці, але не в твоїй забитій фірмі. Тобі вибір.
Я Василь. Мені п’ятдесят п’ять років. Все життя я працював, як віл, піднімаючи свою невелику будівельну фірму з нуля. Невелику, але прибуткову. Я не рвався до мільйонів, мені вистачало для гідного життя — дружина Ірина, син Кирило, донька Леся, яка вже вийшла заміж і живе окремо. Я збудував гарний будинок за містом, мав дві машини, щоб не сперечатися за ключі, а тепер ще й мріяв про невеликий човен для риболовлі на річці. Це було моє щастя.
Але мій єдиний син Кирило, здавалося, вирішив, що його місія — це перетворити моє життя на суцільне випробування.
Він був єдиною дитиною, що залишилася з нами. Леся — молодша і розумніша, вона рано зрозуміла ціну грошам і часу, вийшла заміж за порядного хлопця, переїхала і працює викладачем у коледжі в іншому регіоні. Вона рідко просила про допомогу, а якщо і просила, то тільки на щось дійсно важливе, наприклад, на перший внесок за власне житло.
А ось Кирило… Він був моєю абсолютною протилежністю.
Кирило був гарний хлопець. Високий, плечистий, із моїми синіми очима. Вчився він добре, але тільки до університету. Там він відчув, що таке справжня, як він казав, свобода, і з першого курсу його захопило зовсім інше життя. Не навчання, не майбутня професія економіста, а дорогі речі, блискучі заклади, швидкі машини та дівчата, які цінували лише зовнішній лоск.
Я намагався. Я оплачував йому найкращі курси, давав йому розумну роботу в моїй фірмі — починаючи з підсобних робіт, щоб він відчув, як заробляються гроші, але він швидко долав усі ці етапи.
— Тату, ну не для того ти мені дав диплом економіста, щоб я роздавав вказівки робітникам. Це не мій рівень!
— Заявляв він мені після двох місяців роботи.
Я підвищував його, давав посаду менеджера, але це не допомагало. Він приходив на роботу на годину пізніше, їхав на дві години раніше, а більшу частину часу присвячував розмовам по телефону з кимось про нові клуби та акції на дорогі моделі телефонів. Я розумів, що його зарплати ледве вистачає на його розваги, але він постійно вимагав більше. Він казав, що йому потрібен “представницький автомобіль” і “одяг, який говорить про статус”.
— Василю, він збився зі шляху!
— Плакала Ірина ввечері, коли ми залишалися самі.
— Ми його зіпсували. Ми давали йому все, щоб він ні в чому не відчував потреби, а він перетворився на… на якогось іншого хлопця.
— Не плач, Іро, — заспокоював я її, хоча й сам відчував важкий осад на душі.
— Я його знаю. Він розумний, просто загубився. Він не дурень, він не робить поганих речей, просто він надто любить показуху. Це мине з часом.
Але час минав, а Кирило ставав лише гіршим. У його житті з’явилася Тетяна. Теж гарна, теж з потягом до розкоші, але набагато хитріша. Я бачив, як вона ним маніпулює, як шепоче йому на вухо про “високе життя”, про необхідність “відповідати їхньому колу спілкування”.
Одного разу він прийшов і заявив, що не може більше жити в нашому “старому” будинку, йому потрібна квартира в центрі великого міста.
— Кириле, ти маєш чудову кімнату!
— Сказала Ірина.
— Ти живеш як цар, ми купили тобі найкращі меблі!
— Мамо, цей будинок на околиці! Мене друзі піднімають на сміх! У центрі — ось де життя. Ти не розумієш, у мене тепер інший статус!
— Він завжди згадував про цей статус, який він сам собі вигадав.
Я погодився орендувати йому невеличку двокімнатну квартиру, сподіваючись, що він стане відповідальнішим, коли почне жити сам. Але вийшло навпаки. Він перетворив цю квартиру на місце для постійних вечірок. Якось я приїхав без попередження — треба було підписати якісь документи, — і побачив справжній безлад. Брудний посуд, гучна музика, і він, Кирило, лежав на дивані, обіймаючи Тетяну, а поруч сиділи двоє його недбало одягнених приятелів.
— Тату? Що ти тут робиш?
— В його голосі не було сорому, лише роздратування.
— Привіз тобі документи, сину. Ти міг би їх і сам забрати.
— Я намагався зберігати спокій.
— Але це, Кириле, що таке? Ти перетворив квартиру на смітник.
— Це творчий безлад!
— Він засміявся, і Тетяна з ним.
— Ми ж тут живемо, а не виставку робимо!
Я забрав ключі, скасував оренду і змусив його повернутися додому. Це була перша наша серйозна суперечка, після якої він тиждень не говорив зі мною.
Після цього він знову почав вимагати грошей, постійно. Йому не вистачало на одяг, на пальне, на подарунки для Тетяни, на “важливі зустрічі з партнерами”.
Якось він прийшов і сказав, що йому потрібна велика сума на “новий бізнес-проєкт”.
— Синку, який проєкт? Ти досі не можеш впоратися зі своїми обов’язками у фірмі!
— Я був здивований його зухвалістю.
— Це дуже вигідно, тату! Я вкладаю гроші в акції однієї міжнародної компанії! Тетяна дізналася! Вони скоро зростуть у ціні в десять разів! Це наш шанс!
— Який шанс? Хто тобі сказав? Ти перевірив цю інформацію?
— Я дивився на нього з недовірою.
— Навіщо перевіряти? Я ж кажу, Тетяна дізналася. Вона знає, як це працює! Ти просто дай гроші, а я тобі все поверну, коли акції зростуть.
Звісно, я йому не дав. І з цього моменту наші стосунки перейшли в ту фазу, з якої ми почали цю розмову. Він мене зневажав, а я… Я чекав. Чесно кажучи, я чекав, коли він оступиться, коли зіткнеться з реальністю. Мені здавалося, що тільки так він зможе зрозуміти, що таке життя.
Я дав йому нову, хоч і недорогу, машину, а він хотів розкішне спортивне авто. Він вважав, що він заслуговує на це просто тому, що він мій син.
— Ти мені нічого не даєш! Ти мене обмежуєш!
— Кричав він тоді.
— Я дав тобі освіту, дім, роботу і найкраще життя, яке тільки міг. Чого ти ще хочеш?
— Свободи!
— Його обличчя скривилося від образи.
— Я не хочу бути твоїм маріонеткою!
І от, той день настав.
Через кілька тижнів після тієї розмови, Кирило зник. Він просто не прийшов додому. Телефон не відповідав. Ірина не знаходила собі місця. Я ж відчував, що це не викрадення, а якась чергова його витівка. Я подзвонив Тетяні, але вона сказала, що вони розійшлися і вона нічого не знає. Я їй не повірив.
Я поїхав до міста, до його колишньої квартири. Нічого. Тоді я вирішив перевірити його рахунки та фірму. І тут до мене дійшло.
Кирило, використовуючи свої повноваження як менеджер, продав кілька одиниць будівельної техніки. Недорого, але продав. Гроші він зняв і зник.
Наш бухгалтер, якого я викликав, щоб розібратися, розвів руками:
— Василь Семенович, він оформив продаж через підставну фірму. Все зробив дуже хитро, не відразу і зрозумієш. Сума чимала, але не критична для фірми. Але це ж порушення.
— Не треба про це.
— Я відчув, як у мене поколюється в скронях.
— Залиште це мені.
Я зрозумів. Він зробив те, що сказав. Заробив собі на той самий “статус”. На ту розкішну машину.
Я знайшов його через два дні у невеличкому містечку за двісті кілометрів. Він жив у якомусь старому готелі, і поруч із ним була Тетяна. Біля готелю стояв той самий спортивний автомобіль, про який він мріяв.
Я зайшов до номера, не стукаючи. Вони були здивовані, аж підскочили.
— Тату! Що ти тут робиш?
— Крикнув Кирило.
— Що я тут роблю? Я шукаю свого сина, який розпорядився майном батька без дозволу.
— Мій голос був спокійний і тихий, це лякало їх більше, ніж крик.
Тетяна спробувала щось сказати, але я її зупинив поглядом.
— Ти взяв кошти фірми. Ти продав техніку. Ти вчинив, як людина, яка не має поваги до моєї праці.
— Я підійшов до вікна, дивлячись на дахи міста.
— Я давав тобі все, Кириле. А ти навіть не міг попросити! Ти міг прийти і сказати: тату, мені потрібні гроші на машину. Я б знайшов, як тобі допомогти, пояснивши, що таке позика. Але ти вирішив піти іншим шляхом.
— Я не позичив! Я хотів показати тобі, що можу сам!
— Його обличчя було червоне від хвилювання.
— Показати що? Показати, що ти можеш порушити правила? Що ти заради зовнішнього блиску можеш переступити через рідну людину? Гроші, сину, це ніщо, якщо ти втратив мою довіру.
Я забрав ключі від машини і всі документи. Я змусив його написати розписку на повернення коштів. Я сказав, що він повинен продати все, що він купив на ці гроші, і до останньої копійки повернути фірмі. Я не став викликати офіційні органи, і це було моєю найбільшою слабкістю, але він — мій син. Я відчував гіркоту.
— Якщо ти ще раз щось подібне зробиш — я більше не твій батько. Ти розумієш?
— Я залишив його наодинці з Тетяною, забравши все, що він привласнив.
Минув рік. Кирило повернувся додому. Машини немає. Тетяна його покинула — як тільки закінчилися гроші, вона зникла з його життя, виявивши, що її не цікавить його боротьба з труднощами. Це стало для нього, напевно, найважчим. Він влаштувався на роботу, але вже не в мою фірму, а на звичайного менеджера в банк, щоб відпрацювати і повернути мені борг.
Він став тихішим, спокійнішим, він не згадує про свій “статус” і про дорогі речі. Тепер він щодня їздить на громадському транспорті. Я бачу, як йому важко, але я не втручаюся. Ірина намагається його підтримати, готує йому улюблену їжу, але й вона тепер обережна, між ними завжди висить невидима стіна недовіри.
Я дивлюся на нього і не розумію: чи він дійсно змінився, чи він тепер просто актор, який грає роль винного сина? Чи це лише тимчасове перемир’я, доки він не накопичить сил на новий крок? Чи зрозуміє він, що справжнє життя — це не блиск спортивних машин, а щось набагато глибше, ніж гроші?
А що ви думаєте? Чи здатна така людина, як мій Кирило, який звик жити тільки заради зовнішньої картинки, дійсно змінитися, чи він просто причаївся до кращих часів?
