Мені ще сорока немає, а мамі не подобається той факт, що я досі живу з ними під одним дахом. Вона каже, що я геть не самостійний. Але для чого витрачати гроші на оренду чи покупку житла? У мене є все: і мамин смачний борщ і чистота, якій позаздрить кожен, а найголовніше, завжди випрані і вискладені шкарпетки і не тільки в шафі. Я не збираюся нічого міняти. Точніше, не збирався, бо одна зустріч таки мене заставила “зашарітися”
– Може, ти хоч раз собі бутерброд зробиш, Олеже? – мамин голос лунав із кухні. Я скривився, бо тільки-но занурився у світ інтернету де в мене була важлива переписка з дівчиною.
– Мамо, ну ти ж знаєш, я зараз дуже зайнятий, – відповів я, не відриваючи погляду від екрану.
Мама з’явилася у дверях із тим самим поглядом, що означав: “Синку, тобі вже 38, а ти досі не вмієш навіть яєчню підсмажити”. Але мене це не бентежило. У нашій родині все працювало як злагоджений механізм: мама готувала, тато обслуговував техніку, а я… я просто жив. І мені здавалося, що це ідеально.
Ви, напевно, думаєте, що я мамин синочок. І ви матимете рацію. Але хіба це так погано? Я маю стабільну роботу, заробляю достатньо грошей, але чому мені обов’язково витрачати їх на оренду чи купівлю квартири, якщо вдома є все, що потрібно?
Мамин борщ, татова допомога з ремонтом велосипеда чи автівки і затишок, який навіть найдорожчий дизайнер не створить. Я завжди думав, що мій спосіб життя – це як вічне свято, без зайвого клопоту.
Якось під час зустрічі зі шкільними друзями мене запитали:
– Олеже, ти досі живеш з батьками?
– Ну так, – відповів я, відчуваючи, як починають пекти щоки.
– І що, мама досі тобі шкарпетки пере? – посміхнувся Андрій.
Компанія зареготала. Я спробував жартувати у відповідь:
– А хтось же має це робити, – усміхнувся я, хоч у душі відчув прикрість.
Після тієї зустрічі мені стало трохи ніяково. А чи не перебільшую я з комфортом? Чи це нормально – майже сорок років жити з батьками? У той же час я не міг знайти причину, щоб щось змінювати. Мене дійсно влаштовувала ситуація: я мав власну кімнату, простір для хобі й людей, які дбали про мене.
Але мама останнім часом почала висловлювати натяки:
– Синку, а може, ти вже собі якесь житло подивишся?
– Мамо, я подивлюся, але потім. Зараз така інфляція, кредити – страшно брати. Та й навіщо, якщо тут усе є? – відповідав я, не приховуючи невдоволення.
Правду кажучи, мама, здається, теж не дуже хотіла, щоб я йшов. Вона любила готувати для мене, доглядати, піклуватися. Але одночасно хотіла бачити мене самостійним.
Через кілька тижнів після тієї розмови мене запросили на ще одну зустріч із друзями. На цей раз розмова знову зайшла про моє життя з батьками. Андрій не втримався:
– Олеже, ну не смішно вже. Чоловік майже 40, а мама досі чай робить?
Мене це зачепило. Я вперше відчув, що хочу змінити щось не лише для себе, а щоб показати іншим, що можу. Повернувшись додому, я вирішив поговорити з батьками серйозно.
– Мамо, тату, я хочу купити квартиру, – заявив я за вечерею.
– І як ти це плануєш? – спитав батько, відставляючи чашку.
– Буду економити, братиму кредит. Настав час, – сказав я, намагаючись виглядати впевнено.
Але насправді мене охоплювали сумніви. Чи зможу я сам оплачувати рахунки? Чи впораюся з побутом? І чи не стане мені самотньо?
За кілька днів я почав вивчати ринок нерухомості. Ціни на квартири в Києві змусили мене відчути себе зовсім безсилим. Я зрозумів, що навіть маленька однокімнатна квартира потребуватиме значно більше, ніж я можу собі дозволити.
“Нічого, почну з малого,” – заспокоював я себе. Але водночас мене непокоїло, як сприймуть цю ситуацію друзі та чи підтримають мене батьки.
Поки що я залишаюся вдома. Можливо, моя мрія про власне житло ще попереду, але зараз я усвідомив, що незалежність – це не лише про гроші. Це про готовність взяти на себе відповідальність. Я почав більше допомагати батькам по господарству, намагаючись довести собі, що зможу впоратися і сам.
А як ви думаєте? Чи варто мені робити цей крок зараз, чи краще дочекатися кращих фінансових можливостей? Напишіть свою думку. Можливо, ваші поради допоможуть мені знайти правильний шлях.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
