Мені щойно подзвонила донька і заявила, що я мушу щомісяця надсилати їй 500 євро, бо “ти ж там заможно живеш, мамо, а ми тут ледве зводимо кінці з кінцями”. Я поклала слухавку і дещо згадала.
— Мамо, ну ти що — справді не розумієш, як нам тут важко в Україні?! — голос Тетяни, моєї дочки, по той бік океану звучав роздратовано і гучно. — Ти ж тепер заможно живеш, можеш нам допомогти!
— Я чую, Таню, я чую. Але яке відношення моє життя має до ваших труднощів? Вам обом уже під тридцять, у вас є освіта, хороші роботи… Що заважає вам самим вирішувати свої проблеми?
— Що заважає? Ти! — втрутився мій син, Ярослав. — Ти поїхала, залишила нас. А тепер ми тут самі мучимося з дітьми, з кредитами. Нам потрібна твоя допомога. Хоча б фінансова. Хоча б раз на місяць скидай нам євро так з п’ятсот. Це ж для тебе дрібниці!
— П’ятсот євро — це моя щотижнева зарплата, Ярославе. І це мої, чесно зароблені гроші. Я їх на посилках сюди не привезла, — я зробила глибокий вдих, намагаючись зберегти спокій. — Я ці гроші заробила тяжкою працею, поки ви всі ці роки жили в комфорті і сподівалися на те, що бабуся приїде й усе зробить.
— Ти ж мати! Нам усе одно! Ти нам винна, ти нас ростила! А тепер кинула і поїхала кататися на мотоциклі! — не здавалася дочка.
— Я вам нічого не винна. Я дала вам життя, виховала, наскільки могла. Ви виросли. Вашого батька не стало. Я маю право жити для себе. І п’ятсот євро щомісяця — це не просто дрібниці, це мій внесок у моє майбутнє. Я більше не дійна корова, діти, — після цих слів я відчула, як у горлі щось застрягло, але поклала слухавку. Важке відчуття, ніби скинула камінь із плечей.
До п’ятдесяти років я ніколи не думала про те, що моє життя може бути іншим. Що існують інші країни, інші погляди, інші сценарії, ніж той, що я знала з дитинства. У вісімнадцять років я вийшла заміж. Я була переконана, що це і є моя доля — діти, чоловік, будинок, рутина. Весь світ обмежувався нашим маленьким селом на березі річки та сезонними поїздками до райцентру.
Моє існування було чітко розписане: прибирання, готування, прання. Звичайно, бажано було забути про власні прагнення і мрії. Єдина амбіція, яку схвалювали, — це успіх на городі. Щороку врожай має бути кращим, більшим, багатшим. Це була мантра, урок, який я отримала від своєї матері та бабусі. Вони завжди казали: Працюй, доки є сили. На тому світі відпочинеш. Життя — це вічна праця, а задоволення — гріх.
Коли мені виповнилося двадцять, народився Ярослав. А за два роки — Тетяна. Відтоді я перестала бути для свого чоловіка, Дмитра, Оксаною. Я перетворилася на служницю, доглядальницю та прислугу. Дмитро висловив свою позицію коротко: більше дітей він не хотів. І ставлення його до мене відповідно змінилося.
— Приготуй мені борщ і попрасуй сорочку, — це були його стандартні вимоги. — Дітьми займайся сама. Мені байдуже, як ти їх виховуєш, головне — щоб виросли нормальними і корисними в господарстві.
Я була обслугою без зарплати, без вихідних і без прав. Зараз, озираючись назад, я розумію, що це було жалюгідне існування, а кінцевої мети в ньому не було, окрім виживання. Але тоді це здавалося нормою, шаблоном, за яким жили всі жінки навколо.
Дмитро працював на будівництві, заробляв нормально, але гроші витрачав здебільшого на себе та свої посиденьки з товаришами. Він завжди жалівся, що втомлюється фізично, але вдома не робив абсолютно нічого. Максимум, що я могла від нього дочекатися, — це бутафорія допомоги, якщо я справді валилася з ніг від перевтоми.
Зате затриматися з друзями після роботи, випити пива чи чогось міцнішого — це святе. Дмитро любив погуляти. Можливо, тому його серце і не витримало довгого життя. Його не стало, коли йому було трішки більше за сорок.
Відхід Дмитра звалила на мене весь тягар будинку і господарства. Я намагалася знайти іншого чоловіка, справжнього господаря, але марно. Здавалося, що всі нормальні чоловіки зайняті або взагалі перевелися.
На щастя, діти вже підросли. Вони поїхали навчатися до обласного центру, адже розуміли, що із сільською школою великих перспектив не буде. Я не мала змоги допомогти їм фінансово, адже сама перебивалася випадковими заробітками.
І тоді сталася розмова з Наталею. Наталя — моя давня подруга, у неї немає дітей, вона розлучена і працює медсестрою.
— Оксано, ти молода, доглянута жінка, — сказала вона якось увечері, коли ми пили чай на моїй веранді. — Чого ти тут киснеш? У світі стільки можливостей! Поїхали зі мною.
— Куди? Ти пропонуєш мені поїхати на заробітки? — я здивувалася. — Я ж ніколи далі району не їздила, і мову знаю погано. У школі з англійської суцільні трійки були.
— Яка різниця, які оцінки були двадцять років тому? — Наталя посміхнулася мені поблажливо. — Зараз є курси, онлайн, репетитори. Головне — бажання. Давай, собі пообіцяй, що ти збереш грошей на квиток і підготовку. Ми поїдемо разом. Ти нічим не ризикуєш, діти доросла.
Це був виклик, який зміг змінити моє життя. Я погодилася. На підготовку пішло близько двох років. Це було важко: вечори за підручниками, ранки за комп’ютером, економія на всьому, чим можна було. Але воно того варте.
Ми поїхали до Австрії.
Нова країна, інші люди, інша ментальність — спочатку було страшно. Була і важка акліматизація, довелося багато плакати у подушку. Але чесно кажучи, це було легше, ніж фізичний і моральний тягар, який я несла в Україні.
Я працювала прибиральницею в готелі, Наталя влаштувалася доглядальницею. Спочатку важко було знайти спільну мову, але я наполегливо вчилася.
З часом усе налагодилося. Я зустріла Йозефа. Він був вдівець, німець, спокійний, добрий, з прекрасним почуттям гумору. Ми почали жити разом. І моє життя нарешті заграло новими яскравими кольорами.
Тепер я воджу автомобіль, хоча Дмитро навіть сісти за кермо мені не дозволяв. Йозеф навчив мене їздити на мотоциклі — це справжній кайф!
Я більше не боюся подорожей. Раніше поїздка на Чорне море була подією на десятиліття. Тепер мені простіше поплавати в басейні біля будинку, хоча до Адріатичного узбережжя їхати лише годину. Навіщо мені ті піщані пляжі? Я можу засмагати на своїй терасі.
Про їжу і говорити нічого. Спочатку я набрала зайвих кілограмів на дешевих, смачних сирах і морепродуктах. За рік — плюс вісім. Але потім Я зайнялася собою. Після тренувань з тренером і правильного харчування я скинула десять кілограмів. Я ніколи так добре не виглядала і не почувалася!
Мені більше не потрібно економити кожен шматок тканини, перешивати старі сукні. Я не мию підлогу щодня до блиску, як це було в селі. І я не готую величезні каструлі борщу чи голубців, щоб їсти їх цілий тиждень, доки воно не зіпсується.
Сучасна техніка, якісні продукти, нормальні ціни — усе це звільнило мене від рутини. Я згадала, як на свята вдома ми одягали найкраще, найглибше сховане у шафах, щоб не зіпсувати і не зношувати. Яке ж це було безглуздо!
Речі — це просто ганчірки. Вони служать нам, а не ми їм. Я купую те, що подобається, і не шкодую викинути, якщо воно вийшло з моди чи просто набридло.
Тепер я розумію — кожна людина вільна робити те, що їй завгодно, якщо це не шкодить іншим. Засуджувати когось за зовнішній вигляд вважаю верхом невихованості.
Наші шляхи з Наталею розділилися. Вона вийшла заміж, у неї народилася дитина, і вона переїхала до іншого міста. Ми спілкуємося рідко, але тепло.
А мої діти… Вони ніяк не можуть змиритися з моїм новим життям. Вони постійно телефонують і вимагають уваги, фінансів, допомоги з онуками. Їм потрібна прислуга, кухарка, няня, прибиральниця — увесь той набір, яким я була для них раніше.
Але мати як особистість їм не потрібна. Це очевидно з кожного нашого діалогу. Я спробувала була надсилати їм гроші, але їхні запити тільки зростали. Я припинила це на самому початку.
Я чудово розумію, що в старості ніхто з них не подасть мені склянки води. Я буду сама. Але я дитина іншого часу. Раніше люди жили менше, як мій Дмитро. І діти справді могли бути опорою. Тепер інші часи. Мої діти самі будуть виховувати онуків, у них буде своє життя, їм не до мене. Старість ми зустрічаємо наодинці.
Егоїзм? Так, мабуть. Але я маю право на нього. Я свій вибір зробила. Нехай мене засуджує будь-хто, мені байдуже. Спочатку проживіть так, як я жила більшу частину свого життя. А потім поговоримо. Усім благ, приємного настрою, миру й добра!
А ви — шановні читачі, як ви вважаєте? Чи має право мати, яка віддала кращі роки життя на виховання дітей і службу чоловікові, нарешті почати жити для себе?
Що ви думаєте про вибір Оксани?
