fbpx
життєві історії
– Мені сьогодні на роботі сказали, що я – «погана мама»! – сумно розповідає тридцятирічна Катя. – Якось образливо звучить. Хоча, по суті, вірно. Я плачу аліменти і приходжу в гості до власних дітей у вихідні!

– Мені сьогодні на роботі сказали, що я – «погана мама»! – сумно розповідає тридцятирічна Катя. – Якось образливо звучить. Хоча, по суті, вірно. Я плачу аліменти і приходжу в гості до власних дітей у вихідні…

Ставати «поганою мамою» Катя зовсім не планувала. Так склалося.

Пару років тому вона пережила важке розлучення і залишилася буквально біля розбитого корита. Ні кола, ні двора, ні роботи, ні грошей, на руках двоє маленьких дітей двох і п’яти років. І в цей момент руку допомоги Каті несподівано простягнула вже колишня свекруха.

– Привозь дітей до мене! – запропонувала вона. – Шукай поки роботу, знімай квартиру. Як влаштуєшся, забереш. Давай-давай, без розмов. До тебе мені тепер байдуже, але внукам я повинна допомогти.

Сказати, що Катя була здивована – нічого не сказати.

Свекруха не любила її з першого до останнього дня шлюбу і відверто кажучи, чимало сил доклала до того, щоб шлюб розпався. Тому така доброта Катю дуже насторожила.

Першим бажанням було відмовитися, але становище було справді важким.

Хоч на вокзал йди ночувати. Гаразд сама, але діти…

– Ненадовго! – вирішила Катя. – Як тільки влаштуюся, заберу!

– Аякже! – заспокоїла свекруха. – Звичайно, забереш. Тримати не буду, не бійся. Мені теж це непросто на старості років – двоє маленьких дітей на руках…

І Катя привезла дітей, ще п’ять разів подумавши, що це ненадовго. Буквально на пару днів. Ну, може, на тиждень – два, але це крайній термін. Забере відразу. Тільки роботу знайде і квартиру зніме.

Однак виявилося, що немає нічого більш постійного, ніж тимчасове…

…Її свекруха живе у великому заміському будинку на гроші, які отримує від здачі двох квартир. Не бідує. Онуків вона поселила в кімнати на другому поверсі – у кожного своя спальня з окремим санвузлом.

Згодом кімнати обробили спеціально для них – у старшої дівчинки прямо-таки будуар принцеси, а у хлопчика – піратський корабель. У дітей іграшки, гуртки, заняття, приватний сад, логопед, поїздки в аквапарк, книги, друзі – словом, все найкраще, що можна дати.

Бабуся вкладає в дітей не тільки гроші, але і час, і сили.

Туди частенько приїжджає колишній чоловік – з новою дружиною і немовлям – сином. Вони там мило спілкуються сім’єю – бабуся з усіма онуками, тато з усіма дітьми.

А у Каті все непросто.

Знімна одиничка на околиці, поїздки до дітей у вихідні, робота з ранку до вечора, щоб знімати квартиру, якось жити та ще радувати по неділях дітей. Дивувати їх все важче – вони просто завалені подарунками і від бабусі, і від тата та й від Каті теж.

Каті важко – і матеріально, і морально. Проблеми – то з роботою, то з квартирою, то просто так накотить, від безвиході і невлаштованості. Катя відчайдушно борсається, але кардинально поліпшити своє становище не може.

До того ж вона бачить плоди виховання свекрухи і вони її не сильно влаштовують.

Дітей Катя пізнає все менше. З кожним приїздом вони все більше віддаляються від матері.

– Усе! Досить! Більше не можу! Заберу дітей! – вирішує Катя. – Поки не пізно!

– Ну куди ти їх забереш! – каже свекруха. – Подумай сама. Няню наймеш? А годувати чим будеш, якщо за квартиру платити і няні ще платити? Так банально – де в твоїй кімнаті ще два ліжка поставити? Всі спати будете?… Знаєш, Катерино, це егоїзм – забрати дітей з хороших умов, зірвати з місця, багато чого позбавити – навіщо? Тебе цілодобово будинку немає! Ти будеш їх сплячими бачити!.. Я не тримаю – забирай хоч сьогодні! Давай! Вези в свою убогість!.. Але спочатку все-таки подумай: що для них краще?

На словах Катя ще роздумує, але розумом вже розуміє, що, мабуть, діти будуть рости у бабусі. Тягти їх в свою невлаштованість тільки заради того, щоб частіше бачити і правда, егоїзм.

Їхати з ними з міста до своїх батьків – не набагато краще. Тут – столиця, освіту, можливості. Там – двокімнатна хрущовка і мамина пенсія на всіх. Знайти роботу там складно, тому Катя свого часу звідти і втекла без оглядки.

Чи зрозуміють її діти – зараз і потім, коли виростуть, якщо вона позбавить їх міста, та й, якщо вже говорити відверто, допомоги та підтримки багатою бабусі? Зараз вона в них дуже любить, але ж не секрет, що з очей геть – з серця геть. Поїдуть – і з кінцями.

Діти, до речі, теж уже не рвуться особливо до матері… Нудьгують, так, і радіють приїзду, але вже далеко не так, як спочатку. Може бути, треба бути задоволеною і вдячною свекрухи, адже як би без неї…?

You cannot copy content of this page