Ви подумаєте, що ця історія не має права на життя, та мені важко і я хочу виговоритися таким чином. Справа в тому, що моя восьмирічна дочка мене не цінує, не поважає і не любить. А найгірше те, що я не зрозумію чому.
Раніше я особливо не надавала цьому значення, але тепер не можу. У мене два сини (10 років і 3 рочки), і дочка, якій 8 років. Я ніде не працюю, чоловік заробляє більше ніж достатньо. Хоча він мені сказав, що якщо я захочу вийти на роботу, то він проти не буде, щоб потім не було зайвих розмов, про те, що нібито він позбавив мене кар’єри. Але я вирішила, що присвячу себе дітям та чоловікові.
Все ніби у нас чудово, чоловік без шкідливих звичок. В нас завжди був мир та спокій у сім’ї. Старший син приклад для своїх друзів і однокласників, чим я дуже горджуся. Відмінник і просто ідеальний син. Якщо я захворію, то він як доросла людина може принести потрібні ліки, заварити чай і т. д.
Молодший син – звичайна дитина. Іноді може спокійно грати годинами, а іноді за секунду будинок може рознести. Він ще малий і багато чого до нього донести важко. А ось з дочкою важко. Вона дуже холодна по відношенню до всіх нас. Ну, неможливо щось сказати, відразу огризається. Я намагаюся їй спокійно все пояснити, але вона мене навіть не чує. Вона нарівні лається зі мною, виводить мене з себе. Взагалі не слухається.
У мене низький гемоглобін. Не можу назвати себе важко хворою, та раз на місяць у мене буває так, що я просто непритомнію. З різних причин – нерви, хвилювання, погода, все впливає. І в останні роки в основному причина в поведінці моєї дочки. І я не знаю, що з цим робити.
Ми її ні увагою, ні іграшками, ні одягом не обділяємо, в порівнянні з хлопчиками. Навпаки, як дівчинці я беру їй більше одягу, іграшок, приділяю їй більше уваги. Точніше сказати намагаюся, але вона, через хвилину, тікає від мене на вулицю. Їй скажу, щоб далеко не ходила, а потім доводиться до темряви шукати її у сусідів. І навіть після цього я “не маю права”, лаяти її або хоча б провести з нею бесіду. Все закінчується криками, плачем і образами. Я дуже боюся за її майбутнє.
Я боюся, що вона відіб’ється від рук. Написала я сюди лише після того, як годинки дві назад, я поперхнулася шкіркою від яблука, мені було погано, я сильно кашляла, а вона в цей час заходилася від сміху. Старший синок швидко зреагував, приніс води і вдарив по спині. А вона сміялася.
Мені стало страшно, якщо вона вже така егоїстка, що буде, коли підросте. На моє запитання, як можна сміятися, коли мама задихається, вона відповіла: “я думала, ти жартуєш так?” Гаразд, припустимо, я жартую. Але вона ж бачила, який переляканий був старший син і вже плакав молодший. Побачивши обличчя старшого, я сама злякалася. А їй, виявляється, смішно.
Порадьте, будь ласка, як мені з нею бути? Які підібрати слова, щоб вона хоча б трохи стала, людяною. Адже після того як нас не стане, вона перестане спілкуватися і зі своїми братами, а я б найменше цього хотіла.
Хочу пишатися всіма своїми дітками, молюсь за них та прошу у Бога щасливої долі.
Передрук без посилання на ibilingua суворо заборонений!
Фото ілюстративне – polonia-consulting.com.ua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook
