Нічого не віщувало біди. Надворі морошив дощик. Його крапельки торохтіли об асфальт та вікна. Того осіннього надверчір’я я стояла біля плити, готувала вечерю.
Раптом двері неквапливо почали відчиняти ключем. На порозі я побачила сина Миколу із симпатичною кирпатенькою дівчиною.
– Матусю, привіт! Як у тебе смачно з кухні пахне! Тут таке діло… Це Віола! – почав з порога Коля, голосно цмокнувши мене в щоку.
– Привіт, сину! Дуже приємно, я – Олена, мамо цього обормоту! – усміхнулася я.
– Мамо, у нас все серйозно! Ми вирішили жити разом! – продовжив Микола.
Я вдихнула повітря глибше і якомога спокійніше сказала:
– Вирішили – значить вирішили. Справа, звичайно, ваша… Тоді я пішла зберу речі Колі, а ви поки що на кухні чаю попийте, потім повечеряємо разом.
– Як речі? Ти що? – у Миколки очі на лоба полізли. – Ми ж студенти. Ми орендувати квартиру ще не зможемо… Куди ж нам іти? Ми збиралися у нас жити. В мене ж своя кімната. Ми тобі заважати не будемо!
– Квартири не зможете, значить кімнату винаймете, – підбадьорила я молодих.
І, залишивши їх на кухні, пішла збирати речі Миколи. Я чудово знала, як складно жити зі свекрухою. Десять років проходила цю школу із батьком Миколки. Потім ми благополучно купили квартиру, але особливого щастя наш переїзд мені не приніс. Стосунки з мамою чоловіка були вже зіпсовані.
Я поглянула на Віолу. Спокійна тиха приємна дівчинка. Гарна пара моєму сину. Вона навіть не уявляє, від якого пекла я її рятую!
Я зібрала пожитки сина та зайшла на кухню. Коля і Віола сиділи з опущеними головами. Я спробувала награно посміхнутися.
– В чому справа? Невже ви не раді, що житимете разом і без батьків? – запитала я.
– Мамо, але я не маю можливості орендувати квартиру. Ти хочеш, щоб ми жили у комуналці чи гуртожитку?
– Віолко, ти любиш мого сина? – спокійно запитала дівчинку я, не зважаючи на тираду Колі.
– Так! – зніяковівши відповіла Віола.
– А з милим рай і в курені? – підморгнула їй я.
– Та мені байдуже, де жити. Якщо у комуналці – значить у комуналці, – знизала вона плечима.
– Бачиш, синку, яка в тебе гарна дівчинка! Вона вже мені подобається. Речі я зібрала. Не хвилюйтеся, в комуналці жити вам не доведеться – ми з батьком додаватимемо на перший час грошей, щоб ви змогли винаймати квартиру. Але попереджаю, тобі, синку, треба буде перевестися на заочне та влаштуватися на роботу. Сім’я – це відповідальність, яка лежить, насамперед, на чоловікові.
– Добре, матусю! Я згоден! – пожвавішав Микола. Я викликала їм таксі.
Вже в порозі Віола почервоніла і шепнула мені на вухо:
– Ви така гарна! Не повірила б ніколи, що ви мати двадцятирічного хлопця!
Я тільки засміялася у відповідь. Зачинивши двері за дітьми, я сіла на підлогу та почала плакати. Спокуса залишити Миколку біля себе, а заразом ще й контролювати невістку, була надто великою.
Мені так не хотілося відпускати Миколку від себе, але я чудово розуміла, що настав час. Не можна жити батькам та дітям під одним дахом надто довго, інакше вони повністю зіпсують свої стосунки назавжди.
Завтра вранці повернеться зі зміни чоловік. Сподіваюся, Петро підтримає моє рішення.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
