fbpx

Мені так сумно стало від того, як я прожила своє життя, коли я недавно побувала в Києві у дочки. Просто це навіть не порівняти, як було мені важко і як я живу зараз на 8 тисяч пенсії. Але розповім свою історію, сподіваючись на ваші слова підтримки і поради – чи просити у дочки більше грошей? Мене звуть Олена Петрівна, маю 78 років

Мені так сумно стало від того, як я прожила своє життя, коли я недавно побувала в Києві у дочки. Просто це навіть не порівняти, як було мені важко і як я живу зараз на 8 тисяч пенсії. Але розповім свою історію, сподіваючись на ваші слова підтримки і поради – чи просити у дочки більше грошей?

Мене звуть Олена Петрівна, маю 78 років. Я пізно народила дочку, аж у 42 роки. Два чоловіки мене покинули, бо я не могла народити дитину. А потім, коли я зустрілася з третім чоловіком, сталося диво – Бог послав нам дитинку. Ми розписалися. Мені було 42, Тарасу – 53 роки, він мав дорослого сина, який давно виїхав в іншу країну.

Наше щастя тривало не довго. Розпався союз, роботи в нашому селі не стало, коли Юля почала ходити в школу, ми вже були пенсіонерами. Пенсії затримували, не платили. Замість грошей видавали дешеві макарони, крупи, іноді – олію, хліб, згущенку.

Я намагалася підробляти, як колишня вчителька, репетитором з математики, та шкільна програма змінилася, старші класи я не тягла, та й бажаючих не було багато – у людей також не було зайвих грошей платити за додаткові заняття дітей.

Тарас. який мав золоті руки, трохи підробляв різними підробітками, але потім захворів і коли донечці було 12 років, його не стало,  я лишилася з дочкою зовсім сама, бо моїх батьків теж давно вже не було на світі.

Як я тільки не намагалася заробити! Працювала прибиральницею в магазині в райцентрі, трохи пробувала продавцем, потім кілька років тяжко працювала на прополках соняшника і збору врожаю у орендаторів.

Так і доростила дочку, втративши багато здоров’я і моральних сил. Юля поїхала навчатися в Київ у виш, бо гарно вчилася в школі, росла здібною дитиною. А я лишилася в нашому селі на Вінниччині.

Звичайно, Юля в село не повернулася. Знайшла роботу в Києві, вийшла заміж, народила аж трьох дітей. інколи вони приїздять до мене в гості, але дуже й дуже не часто, бо меншому онуку всього рочок, чоловік Юлі працює дуже багато, а дочка також підробляє в інтернеті.

Іноді дочка може надіслати мені на карту 2-3 тисячі гривень, вітає на свята, але не більше. Та я й не просила ніколи, мені в принципі багато не треба. Будинок вони з зятем мені підремонтовують періодично, одягу мені вже не треба нового, на ліки якісь і їжу мені вистачає, але звичайно що живу від пенсії до пенсії.

Багато разів дочка кликала мене до себе в гості, та я не наважувалася. А це зять поїхав на місяць у відрядження в інше місто, і донька сказала що я можу пожити цей час у неї, побавити онуків і пройти огляд у якихось спеціалістів.

Я й поїхала. Не подумайте, що я заздрю власні дитині. Ні! Але все ж таки мені так сумно стало від того, як я прожила своє життя, коли я недавно побувала в Києві у дочки. Просто це навіть не порівняти, як було мені важко і як я живу зараз на 8 тисяч пенсії. І як живе Юля.

Вона уміє себе любити. Маючи трьох діток, стежить по можливості за собою, ходить в басейн, до косметолога, а дома з тренером займається йогою. Вони гарно харчується, все мають. Дочка працює з дому, але й багато часу проводить з дітьми, а також сама може поїхати в театр чи погуляти з подругами, піти в кіно чи сауну, на масаж, залучивши няню.

Геть по-іншому живе моя дочка і ставиться до себе. І я за неї дуже рада. А от я вже, напевно, не встигну у свої роки пожити краще, саме від цього мені й сумно, життя майже проминуло.

Сподіваючись на ваші слова підтримки і поради – чи просити у дочки більше грошей? аде тоді я змогла би дозволити собі хоч їжу кращу, частіше відвідувати спеціалістів, тощо. Чи маю я таке право? Як би ви вчинили?

Автор – Олена К., спеціально для ibilingua.com

Передрук без посилання заборонено.

Фото ілюстративне, авторське.

You cannot copy content of this page