Мені тільки 71 рік, звичайно, що я хочу кохання й бути щасливою з коханим чоловіком. Але мене не розуміють, діти вважають, що я маю вже на лавочці з бабками сидіти й насіння плюхкати.
Мої батьки розлучилися, коли мені було близько 9–10 років. Я досі не знаю, у чому була причина, але щодня через це у школі я ловила на собі глузливі погляди однокласників.
Це зараз на розлучення ніхто з оточуючих не звертає уваги, а в мій час і в моєму місті це була ганьба. Не має значення, що я була просто дитиною. Інші діти бувають жорстокі і з цим нічого не вдієш.
Але я дуже вдало і з любові вийшла заміж. Народила двох дітей, чоловік у всьому мені допомагав, гарно заробляв. Я завжди почувала себе за ним, як за кам’яною стіною. Це був чудовий час, але й його в мене забрали.
Серце. Тарас був фізично розвиненим чоловіком, навіть моржував. Але одного вечора не зміг дійти до столу і просто впав на підлогу. Швидка приїхала, коли було вже надто пізно.
Слава богу, чоловік залишив по собі деякі заощадження, а також квартиру й автомобіль. Дітей я змогла виховати самостійно, заміж неп виходила. Тепер діти дорослі, вони вже мають свої сім’ї. Ми спілкуємося час від часу, але я добре розумію, що не зможу отримувати від них стільки уваги, як раніше. Це нормально, як я вважаю. Але легше від цього не стає.
Тому мені й дивно, чому в мене в житті така ситуація склалася. Річ тому, що я їздила з подругою в санаторій в Трускавець, відпочити і трохи змінити обстановку. Ми дійсно відпочили й гарно провели час.
У санаторії я познайомилася з одним цікавим чоловіком, Ярославом. Він розлучений, має дорослу дочку. Але на той момент він жив у неї. Ми добре провели час разом, сподобалися одне одному. Якось так вийшло, що ми вирішили бути один біля одного решту життя, почати жити разом?
Я запропонувала свою квартиру: багато місця, я сама. Але спершу треба було все оформити за законом. Не потрібне велике весілля, навіщо? Просто з ранку піти розписатися. Запланували це зробити на початку вересня. Не подумайте, я ще не зовсім вижила з розуму, щоб у своєму віці фату надягати на себе.
Але біда прийшла, звідки не чекали. Мої рідні діти категорично проти мого щастя! Не хочуть, щоб я знову виходила заміж і була щаслива зі спорідненою душею поруч.
Причому і син, і дочка і з однаковою впевненістю відмовляють мене. Я спершу не могла зрозуміти, в чому, власне, причина такої наполегливості. Начебто, дорослі вже. Мусять розуміти, що мама теж хоче бути щасливою.
Думала навіть, може, вони бояться, що новий вітчим у них квартиру відбере. Так я це відразу позначила: ми підписуємо з цього приводу контракт, бо ця нерухомість належить і належатиме лише моїм дітям. Крапка.
Але вони й тут не вгамувалися. Сказали, ні, річ зовсім не в цьому, ще й звинуватили мене в даремних підозрах.
А тепер ще що: якщо раніше син чи дочка телефонували мені раз на тиждень, і це максимум, то тепер вони в один голос запрошують мене жити з кимось із них! Щоб я з онуками сиділа чи по господарству допомагала. Ніби змовилися. Ні, раніше я була б цьому дуже рада. Але все цінно вчасно.
Я цього не розумію просто. Рідні діти забороняють матері стосунки і особисте життя. Що це, як це взагалі називається? Але відповісти мені, насправді нічого. Я не хочу, щоб у старості та чи інша моя дитина перестала зі мною спілкуватися.
Так чи інакше, вони мені найближчі і рідні, кожен із них. Але і Ярослав мені дорогий, з ним я почуваюся щасливою. бажаною, коханою. Кожна нормальна жінка, гадаю, мене зрозуміє.
От і доводиться робити вибір. Дуже нелегкий вибір. І полягає він у наступному. Відмовитися від нормального спілкування з рідними дітьми, задля власного життя? Або ж навпаки. Наступити на свої мрї і перетворитися-таки на ту саму бабусю з насінням біля під’їзду, якою я завжди дуже не хотіла стати.
Що одне, що інше – радості мало. І не допоможе ніхто порадою, свій вибір я повинна робити сама. Але все ж таки мені дуже цікаво, як би вчинили на моєму місці інші жінки. Буду вдячна за ваше бачення й думки. Всім добра й перемоги!
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.