Коли полинув на небеса мій дідусь іван Павлович, мені було 25 років.
Мені тоді треба було пройтися магазинами і купити йому черевики, сорочку і штани в останню путь.
Все це довелося купувати в різних магазиназ і кожен продавець наполягав на тому, щоб я привів дідуся і не купував нічого без примірки, а говорити, що це для мого дідуся в останню дорогу, у мене ніяк не виходило, а продавці ніяк не хотіли мені продавати нічого.
Коли нарешті мені все ж таки вдалося буквально впросити продати мені речі, і я пішов додому, засніженою вулицею, повз дідусевий улюблений сквер. Саме в цей момент я відчув ту саму порожнечу.
Це невловиме усвідомлення, що відхід близької людини – він тільки мій, а світ довкола на це не реагує і нічого про це не знає. І не хоче знати. Світу байдуже.
Машини так само їдуть, люди кудись йдуть, хтось сміється, а хтось сперечається. А я стою, дивлюся навколо і усвідомлюю, що піду так само. Тихо, непомітно, і це ніяк не позначиться на всьому, що відбувається у світі, навколо.
Що моє існування ні на що не впливає і я просто ще один гвинтик цієї величезної машини, втрату якого вона ніяк не відчує і не помітить.
Тож чи варто хвилюватися про те, що ти не встиг кудись, чи спізнився або чогось не зміг зробити?
Зрештою, все має значення тільки поки сам ти існуєш.
Це як оцінки та грамоти в школі, які за її межами вже не важливі та ніколи не знадобляться, будуть вкриватися пилом, а колись на них було витрачено стільки життєздатних сил та переживань.
А цінна по справжньому – лиш мить з близькими і рідними людьми. Все інше – сніг, який розтане.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
