Мені тридцять років, у мене своя сім’я, чоловік та дочка, але я досі чекаю маму, якій зовсім не потрібна.
Розлука з мамою — це перший і найважчий спогад із мого життя. Пам’ятаю, я була ще малечею, і мама щоразу намагалася залишити мене з бабусею. Вона народила мене дуже рано, їй хотілося погуляти, насолодитися життям.
Якось я сильно вдарилася, коли мама йшла зі світловолосим молодим чоловіком, а я рвонулася до неї і випала з коляски. Але ці розставання були краплею в морі, незначними, але дуже явними знаками — я зовсім не потрібна найріднішій людині, моїй матусі.
Вперше вона покинула мене по-справжньому, надовго, коли мені було 10 років. Ми збиралися переїжджати, і ми з бабусею поїхали першими. Мама мала приїхати слідом за нами, але її все не було і не було. Переживала я цей епізод дуже тяжко. Якраз починався перехідний вік, так хотілося розповісти мамі про хлопчика, котрий мені подобався у класі, поділитися своїми секретиками… Пам’ятаю, як хотілося, щоб вона нарешті приїхала, обняла, поцілувала і просто була поруч.
Коли мені виповнилося п’ятнадцять років, через два місяці після мого дня народження пішов з життя мій тато. І тут мама, як кажуть, «пішла врознос».
Тато був єдиною людиною, яка могла стримувати її від безшабашного життя. З цього моменту чоловіки в нашому будинку почали змінюватися, як скельця в калейдоскопі. Я навіть не запам’ятовувала їхніх імен і ніколи б не впізнала на вулиці, якби зустріла когось із них.
Тривало це недовго. Якось я прокинулася від того, що в квартирі було порожньо: мама поїхала в інше місто, забрала свій одяг, деякі речі з дому. А я залишилася знову самісінька, у сімнадцять років! У той момент мама була мені така потрібна, я була готова все їй пробачити, зрозуміти її, але вона і не думала повертатися. Вона завжди з такою легкістю від мене відмовлялася, ніби я для неї зовсім не важлива. Так воно й було.
Ми не спілкувалися кілька років. Зараз мені 30, мама жива і, сподіваюся, здорова, але не виявляє до мене жодного інтересу. Я вийшла заміж, у нас з Тимуром народилася донечка Ксюша. Але мама її й досі не бачила. Каже по телефону, що скоро приїде до нас погостювати, привітати онучку із триріччям.
Я чекаю і сподіваюсь. Тяжко…
Я розумію, що зараз у неї інше життя, інший чоловік, інша дитина. І народила мама мого брата вже в тридцять із невеликим, ставиться до нього зовсім по-іншому, ніж до мене в дитинстві: зустрічає зі школи, викладає фотографії у соціальних мережах. А мені досі важко дивитися на ці картинкит іншого життя, і, напевно, щасливої родини»
…Коли мама йде – світ обвалюється і летить у прірву.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
