Мені цю жінку й мамою важко тепер назвати. Вона була 17 років в Італії, нас з сестрою бабуся ростила, хоч мама й утримувала. Тепер повернулася.
Мама поїхала в Іспанію на заробітки 17 років тому, коли нам з сестрою було 13 і 15 років. З татом вони розлучилися ще раніше, батько платив маленькі аліменти, а мама теж отримувала дуже низьку зарплату, працюючи бібліотекаром.
І ось ми залишилися з бабусею а мама поїхали. Ви не уявляєте, як нам її не вистачало! Ще й вік такий, що дівчаткам потрібна тільки мама, бабусі всього не розповіси про перші закоханості, переживання, особливості дівчачого дорослішання…
Але бабуся Наталя, яка зараз вже на небесах, робила все можливе, аби нам з сестрою було добре на скільки це можливо. Мама ж, щоправда, справно надсилала гроші, тому матеріально м ні в чому не потребували, на все необхідне вистачало.
Вчилися ми з сестрою обидві на бюджеті, тому платити за університети мамі не довелося, жили ми також в гуртожитках. В ті роки мама лише іноді надсилала гроші – на свята і дні народження, а в цілому ми вже забезпечували й годували себе самі, рано пішли працювати.
Зараз ми з сестрою обидві заміжні, живемо з родинами в обласному центрі, але склалося так, що власного житла не маємо ні я, ні сестричка. Ми вийшли заміж з любові і дуже кохаємо своїх чоловіків, у нас чудові дітки ростуть, але хлопці у нас обох не з багатих родин, тому поки що житло орендуємо.
Збирати на своє поки що не дуже виходить, бо ми не бізнесмени, отримуємо зарплати по 10-12 тисяч гривень, яких на їжу, оренду і необхідне для діток вистачає, але не шикуємо.
І от чомусь саме зараз, в такі непрості для країни часи, наша мама вирішила повернутися в Україну і зробила це п’ять місяців тому. Жити в хаті бабусі мама не стала, виставила недавно її на продаж, натомість придбала собі у Франківську аж три квартири.
Одну – студію в новобудові мама купила для себе й оселилася там, а дві віддала в оренду переселенцям. І тепер наша мама має у війну розкішне життя, живе і у вус не дме, салони краси в неї, косметологи, відпочинки в Карпатах і Єгипті, з якого вона ось тільки повернулася.
Я звичайно за маму рада, з одного боку. Вона багато працювала, має право відпочивати і жити для себе. А з іншого боку – прикро й сумно. А як же ми?
Коли ми з сестрою були підлітками, її не було поруч через необхідність, бо потрібні були гроші. А зараз, судячи з усього, ми й онуки їй просто нецікаві й непотрібні – спілкується вона з нами лиш формально, телефоном питає, як онуки – на тому і все. Тобто все так само, як і було, коли вона жила далеко від нас.
І від цього я дуже засмучуюся, адже гадала, шо ми тепер все надолужимо – розмови, обійми, спілкування. Та мамі це не потрібно.
Ми з сестрою не претендуємо на її гроші, але, щиро кажучи, знаючи, скільки батьків допомагають своїм дітям, ми в душі чекали, що мама гроші хоча б від оренди однієї квартири поділить між нами. Тоді б ми змогли по-троху щось відкладати на покупку власного житла в майбутньому. Та й тут наші надії не справдилися, мама все витрачає на себе кохану.
Ми раді, що наша мама щаслива, здорова, що з нею все добре. Але от відчуття, що ця по суті чужа жінка – наша мама, у нас з сестрою, на жаль не має.
Автор – Олена М.
Фото – ibilingua.com.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.