Мені у Львові у спадок дісталося аж дві квартири. Під самотніх стареньких, за якими я доглядала. Я третя дитина в родині, найменша. Мені 33 роки, власної сім’ї я не маю.
А у моїх старших сестри і брата вже майже дорослі діти. Одна з племінниць навіть заміж збирається. І ось на мене вся рідня почала насідати, що я маю віддати їм ці квартири. Адже в мене є своя, а навіщо мені ще дві?
Спочатку це були легкі натяки.
— Ой, ти ж знаєш, як важко зараз молодим купити житло, — казала сестра за чаєм. — А у тебе дві квартири пустують, навіть квартирантів туди не пускаєш.
— Ну, пусти хоч племінницю пожити, поки вони назбирають на свою, — підтримувала мама.
— Або продай і поділи між нами, все ж по-чесному буде, — додавав брат.
Я мовчала. Чесно? А де була ця «чесність», коли я подавала-прибирала, сиділа ночами біля ліжок, носила їм ліки, готувала їжу? Коли потрібно було доглядати за людьми, ніхто не поспішав допомагати. Тільки я була поруч.
Але чомусь це ніхто не враховував.
Одного дня мама мене викликала «на серйозну розмову». Я зайшла в її квартиру, сіла за стіл, а вона вже чекала, серйозна, напружена.
— Доню, — почала вона, — ти ж розумієш, що ти наймолодша. Вони старші, у них сім’ї, діти, витрати. Ти ж не думаєш тільки про себе?
— Мамо, а чому вони не думали про мене, коли я все це витягала сама? Я навіть університет заочна закінчила, бо на денному відділенні мені грошей не вистачало і треба було йти працювати.
— Ну, ти ж сама захотіла таку роботу.
І ось тут мене прорвало.
— Я не захотіла! Я просто не могла інакше, та залишити людей, які мені довірили своє життя! Я їх не кидала, не чекала, поки вони відійдуть, щоб забрати їхню квартиру!
Мама розгубилася.
— Та хто ж так каже? Просто ти ж не будеш жити у трьох квартирах?
— Не буду, але це мої квартири, мамо!
— А родина?
— Родина мала б підтримувати, а не вимагати!
Вона мовчала, а потім видала:
— Ну, не знаю, як ти після цього з ними спілкуватися будеш.
Я зрозуміла, що мене банально ставлять перед вибором: або квартири, або «хороші стосунки».
Наступного дня подзвонила племінниця.
— Привіт! Тітко, ти ж знаєш, що я скоро виходжу заміж, так?
— Знаю.
— Ну, ми тут думали. Ти ж все одно не хочеш заміж, так?
Я аж присіла.
— Це до чого?
— Ну, тобі не треба так багато місця. А ми з Сашком могли б жити у твоїй другій квартирі.
Я зітхнула.
— А ти знаєш, як мені ця квартира дісталася?
— Ну, тобі ж її просто подарували.
Просто подарували. Так, після років догляду, після сліз, після ночей у лікарнях.
— Вибач, але ні.
Вона образилася.
А потім зателефонував брат.
— Ну що ти таке робиш? Це ж сім’я! Ти ж одна, а їм треба!
— А чому я маю вирішувати їхні проблеми?
— Бо у тебе є можливість!
— Бо я все те, що маю, заслужила, а не тому, що мені просто впало з неба!
Він кинув слухавку.
Я розумію: вони звикли, що я та, хто поступається. Але я більше так не хочу. У мене плани мати свій бізнес, подорожувати, а в майбутньому і створити родину. Ці квартири – мій капітал.
Що мені робити? Віддати, щоб зберегти мир? Чи не міняти прийняте рішення і лишити все майно лише собі?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
