Свого часу ми з чоловіком віддали бабусину квартиру доньці, вона там живе зі своєю сім’єю, але нещодавно син вирішив заявити свої права на цю нерухомість.
Мені у спадок від матері залишилася квартира. Тоді нашій дочці Тамілі було 16 років, а молодшому, Роману, сім, якраз збирали дітей до школи. Випускницю та першокласника. Витрати чималі. Та й вирішили ми з чоловіком квартиру під оренду віддати.
Час летів. Таміла школу закінчила, потім – дизайнерський факультет, там і хлопця зустріла хорошого, Микиту. Надумали молоді сім’ю створити. Ми й раді. У зятя нашого після дитбудинку однокімнатна квартирка від держави була далеко від нас, в одному з промислових районів міста, зовсім маленька і розташування таке собі.
От поволі і виникла ідея віддати молодятам мамину простору квартиру. Чоловік підтримав мене, та й Ромчик зрадів, що сестра з чоловіком тепер набагато ближче житимуть, пішки за п’ятнадцять хвилин можна дійти не поспішаючи.
Зять продав свою квартирку і отримані гроші вони з Тамілою вклали у гарний ремонт їхнього нового житла, ще й на народження малюка залишилося. Тож наш старший онук Денис приїхав із мамою у велику, чисту та дуже гарну квартиру.
А три місяці тому у Дениса з’явилася сестричка Марічка. Агукає вже вовсю і вже почала сміятися, радість наша. Ми всією сім’єю її обожнюємо, як і Дениска. Жити б і радіти. Тим більше, що в житті сина теж ось-ось стануться щасливі події.
Але тут, наче на рівному місці, виникла проблема, яка не дає спокою вже кілька тижнів. Ні сну, ні відпочинку я тепер не знаю.
А все тому, що Роман вирішив одружитися і заявив про свої права на бабусину квартиру, залишену мені, єдиній дочці, спадкоємиці першої черги. Мого тата не стало, коли я ще у школі навчалася. А із чоловіком ми брали своє житло в кредит. Поки виплачували, складно доводилося. Але ж виплатили, справилися.
Як тільки кредит закрили, Таміла, яка тільки в’їхала у власне житло, запитала, як ми поставимося до того, щоб сказати Ромі, що куплена квартира в майбутньому, коли наше з батьком життя завершиться, належатиме тільки йому. Мені теж здалося, що добре було б сину знати про наше рішення. Але чоловік – він у мене трохи забобонний, заперечив:
– Знаєш, не хочеться провокувати сина на очікування нашого відходу. Накликати свій кінець обіцянками теж не дуже добре. І ми нарешті зможемо подорожувати, уяви!
Так і не сказали Роману. А тепер він говорить про справедливий поділ нерухомості між ним і сестрою вимагає продати їхнє з Микитою житло, а гроші розділити навпіл.
Але мамина (для Таміли і Романа – бабусина) квартира вже належить Тамілі, зятю і їхнім дітям. Яка ж це справедливість – ділити на дві частини, а не на п’ять?!
Тут уже чоловік сказав, що після нас квартира, де й досі живе з нами Роман, буде в майбутньому сину. Це і є справедливий розподіл. Роман не одразу знайшовся з відповіддю, ніби поперхнувся, але швидко оговтався і кинув слова, від яких я мало не втратила свідомість.
Син крикнув: «У такій перспективі, як ви пропонуєте, мало радості: ми з дружиною самі постарімо, доки дочекаємося її реалізації!» – і вибіг, грюкнувши дверима.
Мені зараз важко думати ясно. Дуже боюся, щоб між дітьми не було розбрату, судів, не хочу, щоб вони через майно і спадки стали ворогами й не спілкувалися в майбутньому. Я завжди навпаки хотіла, щоб коли нас з чоловіком не стане, мої діти підтримували одне одного, допомагали. Але що робити? Як не допустити ворожнечі між братом і сестрою?
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com