fbpx

Мені в Італії ще працювати до нормальної пенсії два роки, до 71-го. Я тут майже 30 років, додому до чоловіка, дітей і онуків їжджу раз на рік на 40 днів. Зараз доглядаю літню пару – бабусю 98 років і її чоловіка, якому 100 років. Що я потім робитиму в Україні  – не знаю, але чоловік чекає. Сама я з Франківська, у мене троє дітей

Розповім свою заробітчанську історію, яких тисячі. Сама я з Франківська, чоловік мій теж. Одружилися з Ярославом молодими, батьки подарували нам невелику двокімнатну квартиру. Народилися у нас один за одним троє діток: дочка, син і знову донечка.

Грошей не вистачало, як і багатьом українським родинам. Батьки теж не могли нам дуже допомагати, а про майбутнє дітей треба було думати. чоловік мій був військовим, але через здоров’я рано вийшов на пенсію.

Коли дітям було 18, 16 і 13 років я поїхала на заробітки в Італію, куди мене покликала однокласниця. Вона допомогла мені з житлом на перший час і роботою.

Всі роки, проведені тут, а це вже майже 30 років, я доглядаю літніх італійців. З дітьми, чоловіком і онуками в Україні у мене чудові стосунки.  Всі наші з Ярославом діти виросли гарними людьми, створили свої сім’ї і самі вже стали батьками.

Всім дітям я купила по квартирі, які ми з чоловіком дарували кожному з них на весілля. В нашій з Ярославом квартирі теж зроблено не один раз гарний ремонт. І чоловік в Україні, і я тут, в Італії, маємо власні автомобілі, я ще досі сама за кермом їжджу додому до рідних у Франківськ.

Як я вже сказала, працюю я в Італії майже 30 років, додому до чоловіка, дітей і онуків їжджу раз на рік на 40 днів у відпустку. Ми звикли так жити, значить, така доля. Діти ніколи не ображалися на мене, що я поїхала, від початку поставилися до цього з розумінням і завжди дякують мені за квартири, подарунки, допомогу.

А я, у свою чергу, дуже вдячна чоловіку, своїм вже спочилим батькам і свекрам за підтримку, яку вони мені забезпечили свого часу, взявши на себе частину турбот про дітей, особливо про молодшу донечку, яка не була ще доросла, коли я їхала.

На завжди я залишатися тут не збираюся. Мені в Італії ще працювати до нормальної пенсії два роки, до 71-го року. Мені на даний час 69.

Зараз я доглядаю літню пару – бабусю 98 років і її чоловіка, якому 100 років. Так, це не легко, але я займаюся цим все життя і нічого іншого по-суті не вмію робити. Я готую, прибираю, турбуюся про своїх підопічних. Мені досить гарно платять їхні діти за догляд за своїми батьками.

Живу я з дідусем і бабусею в одному будинку, маю свою кімнату. Через кілька будинків від них живе їхня старша дочка приблизно мого віку, ми з нею товаришуємо вже кілька років.

Мені навіть не віриться, що вже досить скоро – через два роки – я буду назовсім в рідному Франківську. Що я потім робитиму в Україні  – не знаю, але чоловік чекає. І я дуже сподіваюся, що останні роки нашого спільного життя з Ярославом, скільки б їх ще не дав нам Бог, будуть щасливими.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото – Ibilingua.com.

You cannot copy content of this page