fbpx

Мені важко згадувати те, що трапилося. Чітко пам’ятаю, як Аня сиділа на лавці і з задоволенням їла лимонне морозиво. Обличчя у неї було таке щасливе! Ми з Мирославом стояли в двох кроках від неї і обговорювали подальший план розваг. Час від часу я поглядала на дочку. І ось подивилася в черговий раз… На лавці Анни не було. Вона зникла

Ми з чоловіком були такі молоді, так безтурботні! Нам щастило, і у нас все виходило. До пори до часу… Але прийшла біда.

Ми були молоді і безтурботні – я і Мирослав, коли познайомилися. Нам по двадцять. Кохання з першого погляду. Романтичні зустрічі, веселі вечірки, мрії про хороше майбутнє. Приголомшливо: у нас так багато спільного! Хто б засумнівався в тому, що все довге і щасливе життя ми проведемо разом! Безтурботність і безпечність, бурхливі емоції і неприборкана жага життя – ось що в той період я запам’ятала найкраще.

Одружилися на останньому курсі університету, а після його закінчення нам якось дуже швидко вдалося заснувати власну фірму. Ми закрутилися в круговороті роботи. Безтурботні дні закінчилися, але жилося нам як і раніше легко і весело.

Так, галузь, в якій ми працювали, вимагала повної віддачі – просиджування біля комп’ютера, сотні ділових дзвінків, переговори з партнерами… Наші справи йшли в гору. Фірма почала приносити хороші доходи. Успіх супроводжував нас! Пізно ввечері, втомлені, але задоволені, поверталися додому, відкривали пляшку хорошого вина і розслаблялися, упиваючись своєю любов’ю і засинаючи в обіймах один одного. А наступний день знову обіцяв нові яскраві емоції. Два роки по тому купили шикарний будинок. Завели правило влаштовувати веселі гулянки для друзів. У нас народ збирався охоче – їли вишукані страви, пили дорогі напої, куплені, звичайно, нами.

– За ваше сімейне щастя! – піднімали келихи гості. – Нехай так триває вічно! Ми з Мирославом були щедрі, і нам це подобалося. Могли собі дозволити жити на широку ногу. Вихідні в Парижі? Запросто. Катання на лижах в Альпах? Гайда!

Крім того, любили красиві, дорогі речі, антикваріат, живопис, рідкісні ікони.

І тут сталося непередбачене – я завагітніла. Взагалі-то поки не планували народжувати дітей, але раз так розпорядилася доля… Нічого, впораємося. Аби це нашому бізнесу не зашкодило.

– Доведеться мені підкоригувати свій спосіб життя, – важко зітхнула я.

– Звичайно, любов моя, – ніжно обійняв мене чоловік. – Тепер у нас буде справжня сім’я. На роботу я їздила майже всю вагітність. А потім народилася наша Анна, наше сонечко – красива, здорова дівчинка. Ми з Мирославом її обожнювали! Як мені подобалося возитися з крихіткою, обціловувала її з ніг до голови, співати їй колискові, гуляти з нею! Напевно, лише тоді я була по-справжньому щаслива. Усвідомила це дещо пізніше. Коли нашій малій виповнилося півтора року, Мирослав сказав мені:

– Знаєш, мила, мені тебе в фірмі страшенно не вистачає – ти ж моя права рука.

Що було робити! Ми віддали дочку в приватний дитячий сад, а на вечірні години найняли няню з відмінними рекомендаціями. Поступово наше життя стало входити в колишню колію. Працювали допізна. І нерідко дозволяли собі розваги і подорожі по Європі, все менше часу проводячи з дитиною. Так хотілося ще пожити для себе, скуштувати всіх принад молодості!

– Встигнемо ще вдома посидіти! – казав мій чоловік. – Ось подорослішаємо, станемо розсудливішими. А Аня… Ми ж її дуже любимо. І вона так прив’язана до няні! Коли підросте, буде з нами подорожувати. Виповниться їй шість років, повеземо її в паризький Діснейленд – туди тільки з цього віку можна. І ось проминув час… 6 рочків донечці вирішили відсвяткувати в Парижі. Донечка була на сьомому небі від щастя, і ми з чоловіком так раділи за неї!

… Мені важко згадувати те, що трапилося. Чітко пам’ятаю, як Аня сиділа на лавці і з задоволенням їла лимонне морозиво. Обличчя у неї було таке щасливе! Ми з Мирославом стояли в двох кроках від неї і обговорювали подальший план розваг. Час від часу я поглядала на дочку. І ось подивилася в черговий раз… На лавці Анни не було. Вона зникла.

– Аня! Аня! – в два голоси голосно кричали ми, бігаючи по парку. – Анечка, ти де?

Про зникнення дівчинки повідомили обслуговуючому персоналу парку. Незабаром приїхала поліція. Я, як могла, намагалася говорити англійською мовою:

– Моя дочка… Вона пропала! Ми не можемо її знайти. Її звати Аня. Їй шість років. Вона була одягнена в таку коротку рожеву сукню! Але мене ніхто не розумів. Тоді Мирослав зателефонував в українське посольство. Через годину нашу дочку вже шукала не тільки поліція, але і представники посольства. На наступний день підключилася преса. На перших шпальтах газет з’явилася фотографія нашої Ані.

Людей закликали приєднатися до пошуку. Але дочка як крізь землю провалилася. Ніхто нам не дзвонив з вимогою викупу. Нічого… Тиша…

Її знайшли через два тижні… Важко описати словами те, що ми тоді відчували. Після всіх пережитих емоцій, безплідних пошуків, повного безсилля це нас добило. Ще місяць тому ми були господарями життя. А тепер вона показала нам, як незначні перед її невблаганною реальністю люди. Сльози проливали цілодобово.

“Ніщо вже не поверне нам дочку, – в розпачі думала я. – Замість того щоб проводити весь час з нею, ми бездумно каталися по світу, купалися в задоволеннях. Тепер більше ніколи не побачимо, як вона росте, грає, їсть морозиво, плаче, посміхається”. Наш шлюб не витримав цього випробування. Через кілька місяців після всього ми з Мирославом вирішили розлучитися.

Союз втратив для нас сенс. Оформили розлучення, продали будинок. Незабаром розвалився наш бізнес. Ми більше не хотіли ним займатися. Ми нічого не хотіли. Пів року я лікувалася в психіатра. Потім поїхала до родичів у село. Там, на лоні природи, в тиші, подалі від міської суєти повернула собі душевну рівновагу.

Одного разу отримала лист від Мирослава. “Знаєш, – писав він. – Наше спільне горе змусило мене багато чого переосмислити в моєму житті. Я став іншою людиною, знайшов мудрість і зміцнів душею. І це, напевно, природно – після того, що сталося, ми не можемо бути колишніми. Але мені тепер зрозуміла ще одна річ. сонце, я люблю тебе. Люблю ще сильніше, ніж раніше. І хочу бути поруч з тобою все життя. Давай спробуємо почати все спочатку. Твій новий Мирослав”.

Лист змусив мене глибоко замислитися. Я відчувала, що Мирослав і раніше рідна мені людина, та й я… Що там приховувати, теж все ще люблю його.

Через кілька днів він приїхав. Колишній чоловік дуже змінився за той час, що ми не бачилися. Змужнів. Став більш зрілим. Ми без слів обнялися і заплакали. – Ось побачиш, тепер у нас все буде по-іншому, – тихо сказав він. А я повірила… Тепер, через десять років, у нас дійсно все інакше. Звичайно, гіркота в серці залишилася (і залишиться назавжди). Але дивлячись, як ростуть наші син і дочка – сміються, плачуть – ми відчуваємо… що прощені. Тепер наш сенс життя – в дітях, в сім’ї.

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне – kuryer

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

You cannot copy content of this page