Мені вчора 55 виповнилося, а сім років тому я не витримала і сказала синові, що жити з цією панночкою в одній квартирі не буду. Такої реакції Ігоря я не очікувала!
Я святкувала у ресторані з колегами. Родичів нікого не було. Батьків уже нема. Я в них одна була. От і немає рідних. У мене теж одна дитина. Син. Ігор. Але він зі мною припинив спілкуватися.
Це сталося ще сім років тому, коли Ігор півроку провчився на першому курсі університету, Якось під час перших канікул я прийшла з роботи, а вдома син і незнайома мені дівчина. Він представив Людочку і відразу повідомив, що вони вирішили одружитися, я скоро стану бабусею, а жити ми будемо всі разом.
Та хіба можна про таке заявляти матері ось так, не підготувавши як належить? Досі не уявляю, як тільки язик повернувся все це вивалити на мене.
Далі – більше: ця дівчина підкинула дровець у вогонь. Каже, що батьки, дізнавшись про делікатний стан дочки, виставили її, мовляв, нехай іде собі до того, хто дитиною «нагородив». Отже, хочу я чи не хочу, а доведеться нам миритися. Вона навіть кімнату уподобала для дитячої – мою спальню, між іншим.
Уявляєте, як мені було на той момент? От тоді я не стрималася і сказала синові, що жити з цією панночкою під одним дахом не зможу. Та й не хочу. І Ігор у відповідь виразів і тону не вибирав.
Мало не кричав, коли вимагав свою половину нашої квартири, а найкраще – гроші за неї виплатити. Ну, то я подумала, що не зможу вжитися з ним і з такою невісткою. Проплакавши кілька ночей, наважилася: продала нашу з сином трикімнатну квартиру та віддала молодим половину виручених грошей. Весільний подарунок такий.
А сама однушку купила, на ремонт ще залишилося.
Звичайно, я їм радила, щоби теж однокімнатну знайшли, студію зробили б. А то й кредит взяти я допомогла б, на себе оформила, то можна було б і трикімнатну купити. Тепер уже й виплатили б, мабуть.
Так ні. Спочатку у весільну подорож поїхали, доки самопочуття Людине дозволяло. Потім квартиру велику винайняли. За три роки гроші й скінчилися. Прийшли знову до мене проситися, вже втрьох, із внучкою Міланкою. А як? Куди?
Я й сказала все, що думаю про їхню безладність, упертість і безвідповідальність. Толку вже від моїх слів кіт наплакав. Так і винаймають житло. Внучку шкода мені, щиро кажу.
З того часу вони й не спілкуються зі мною. З одного боку, мені добре зараз, виходить щось відкласти, про здоров’я та зовнішній вигляд подбати, світ подивитися. А з іншого – дуже сумно, бо інших дітей у мене немає.
Розумію, що не зуміла сина правильно підготувати до самостійного життя на вільних хлібах. Та й коли? Як? Коли не стало чоловіка, а Ігорьку десятий рік пішов тоді, я дві роботи тягла. Зате тепер можу жити для себе, у своє задоволення. От тільки радості від цього – ніякої.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.