Мені всього 50 років, маю дорослого єдиного сина, йому 29 років. Півтора роки тому Вадим одружився, онукові Арсенію 10 місяців. Ми живемо разом під одним дахом. Живемо по-різному. частіше – конфліктуємо.
Мого сина від народження виховували мої батьки, надто опікувалися його, тому він виріс дуже м’яким і несамостійним. Як він одружився, все в моєму житті змінилося і перевернулося з ніг на голову. Він неврівноваженим, має багато сумнівів.
Вадим боїться піти жити окремо, боїться не впоратись, боїться, що матеріально не потягне. Дружина з бідної багатодітної родини, де її мама хотіла якнайшвидше видати дочку заміж.
Син та його сім’я продовжують жити зі мною, синові так зручно. Не треба платити комунальні послуги, оренду житла, витрачатися на харчові продукти. Та й не працює він. Хоч звичок шкідливих не має, Бог милував.
Так хочу, щоб вони пішли жити окремо, невістка спить і бачить те саме. Але син не наважується. Натомість почав дорікати мені, що я погана мати, колись у його дитинстві кинула його, що він один, що не знає, що таке виховання батька.
Каже, що йому від мене нічого не треба, що якось піде зі своєю сім’єю, а я житиму сама в квартирі, а він буде тулитися в маленькій «незрозуміло якійсь квартирі», та ще віддавати за це гроші!
Я втомилася. Іноді хочеться все покинути та втекти далеко-далеко. Я не маю свого особистого життя, я живу життям свого невдалого, ображеного на весь світ сина.
Що робити, я не знаю. Мені 50 років, пишу дисертацію зараз, зосередитися мені важко, на душі сумно через таку ситуацію в моїй родині. Навіть маленький онук не особливо радує своїм “агуканням”. А це ще повзати активно квартирою почав, кругом шкоду робить, тільки й встигаю прибирати за ним.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
