fbpx

Мені вже 47 років, звуть Іван. Хочу розповісти про те, як мені стала не потрібна хвора дружина. І ось 10 років потому випадково зустрів її на вулиці

Мені вже 47 років, звуть Іван. В юності я був досить сором’язливим хлопцем, та ще й працював простим інженером. Коли не стало батька, жив і живу з мамою.

Друзі кілька разів намагалися познайомити мене з хорошими дівчатами, все сподівалися, що я одружуся. Але кожного разу я просто боявся зробити крок, змінити щось у своєму житті. Та й мама не наполягала. Зазвичай знайомства тривали від декількох тижнів до декількох місяців і закінчувалися нічим.

І ось одного разу я познайомився в електричці з Людмилою. Зовні – красуня. Добра, розумна, хазяйська.

Ми обмінялися телефонами і стали зустрічатися. Ходили в кіно, в кафе, просто гуляли і розмовляли. Було мені вже 30 років. Мама, як завжди, нічого не говорила.

Прозустрічалися ми так з Людою майже рік. Я навіть звик. Люда, бувало, залишалася у нас вдома ночувати, стала допомагати мамі по господарству. Ну, думаю, доля. Будуть у мене сім’я, діти, як у людей. І раптом одного разу, коли Людмила була зі мною, їй стало не добре.

Після обстеження поставили хронічний діагноз, з яким живуть тисячі людей, просто треба берегтися і відповідно харчуватися. Я чесно ходив до неї в лікарню, підбадьорював, посміхався, а сам, в душі, немов з глузду з’їхав. Весь час думаю, як я з нею, з нездоровою, життя жити буду? А раптом вона не зможе народити дітей, а раптом я взагалі залишуся з дітьми або просто вдівцем? Така перспектива здалася мені гірша самотності. Лякало мене й те, що, можливо, доведеться доглядати за Людою, а я цього не хотів.

І коли Людмилу виписали, я тихенько звів наші відносини до нуля, пояснив, що не зможу ділити себе між дружиною і матір’ю, і запропонував їй залишитися друзями. Ще якийсь час після цього ми телефонували одне одному, але дуже недовго. Напевно, я таки був закоханий в Люду, тому що після цього я всіх інших жінок став мимоволі порівнювати з Людмилою, але зателефонувати їй не наважувався.

І ось 10 років потому випадково зустрів її на вулиці. Здорова, квітуча, поруч з нею син років восьми-дев’яти.

Я трохи за лікоть себе не вкусив. Постояли, поговорили хвилин 5, і вона побігла додому, до чоловіка. А цим чоловіком міг же бути я!..

Напевно, так мені і треба. Буду доживати свій вік на самоті. Я зробив вибір і тепер за нього розплачуюсь.

Мабуть, якщо любиш людину, не потрібно думати ні про які труднощі, потрібно просто бути з нею і все долати разом. Але в моєму випадку вже нічого не виправити. Мама так і залишиться головною жінкою у моєму житті.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page