Мені вже 55 років, вінничанка, і тепер я змушена жити з дочкою, її чоловіком та їхніми двома дітьми у двокімнатній досить затісній квартирі. Я сплю у ванній, бо іншого варіанта немає. І я навіть приблизно не бачу якогось шляху, як цю ситуацію можна виправити. Але про все по порядку.
Ще кілька років тому я жила в хорошому приватному будинку в межах міста. У мене був коханий чоловік, який приділяв мені увагу, дарував подарунки і навіть трохи балував. І це у нашому віці! Я навіть не розуміла, як мені тоді пощастило. Але все минає, минуло й це. Зараз спробую вам все виразно пояснити, якщо вийде.
Якщо коротко, то від першого чоловіка в мене залишилися донька, емоційне спустошення та невиплачені аліменти. Він багато пив, кричав, гримав по столу, показуючи тим самим, що це він тут справжній господар. Звичайно, ми розійшлися. Де він зараз – я гадки не маю, та мені й нецікаво.
Я виховувала дочку Іринку як самотня мати. Було тяжко, але все вийшло. Іра добре закінчила школу і вступила до університету.
Десь у цей період я зрозуміла, що дочка вже досить самостійна і мені не потрібно більше в такій великій кількості приділяти їй усю свою увагу. І доки дочка вчилася і жила в гуртожитку, я почала зустрічатися з новими чоловіками.
Зізнаюся, іноді треба прийняти, що це не твоє. Так було зі мною. Я думала, буде дуже цікаво і романтично ходити на побачення – як у молодості. Знайомитись з новими людьми та просто чудово проводити час. Але на мене чекало лише розчарування: кожен чоловік хотів від мене лише одного. І романтикою там і не пахло. Я вже думала, що я назавжди тепер жінка без чоловіка.
Тож незабаром мої спроби знайти того єдиного просто припинилися. Я повернулася в робочий режим і почала запвантажувати свої вечори підробітками і новими й новими задачами й клопотами. Це дало свої плюси: мене підвищили та перевели до іншого офісного приміщення. Там я й познайомилась із Тарасом. Прекрасним чоловіком, батьком та моїм майбутнім нареченим.
Ми зійшлися дуже швидко і почали жити у Тараса. Він був удівцем, теж довгий час жив лише з дітьми у своєму гарному будинку.
Його діти, до речі, спочатку взагалі мене не помічали. Але потім, зрозумівши, що ми з їхнім батьком стали близькі й нам добре разом, почали розмовляти і зі мною. Якийсь час мені навіть здавалося, що ми потоваришували.
Десь за півроку моя дочка вийшла заміж, а ще за рік у неї народилися діти. Двійня. Я була дуже щаслива, тому, не роздумуючи, переписала свою квартиру на дочку. Бо це логічно, та й жити я збиралася у свого чоловіка. Тарас був зовсім не проти. Після цього він навіть зробив мені пропозицію, яку я, звичайно ж, прийняла.
Ми жили чудово. Працювали разом, вдома – разом, але не відчували втоми чи роздратування одне одним. Ми могли просто сидіти поруч і взагалі не розмовляти. Все одно нам було добре. Я й не думала, що ще колись відчую з кимось подібне.
Я знала, що у нього були проблеми зі здоров’ям. Він якось згадував про це, але, як і всі чоловіки, тільки жартома. Тому коли Тараса не стало, для мене це було повним потрясінням. Молодий чоловік, і тут таке лихо. Я довго не могла оговтатися і кілька тижнів не виходила на роботу. Дуже погано пам’ятаю той період.
Але ще веселіше стало потім. Коли діти Тараса, мого коханого чоловіка, попросили мене на вихід. Вони сказали збирати речі, бо жити в будинку, повному спогадів, вони не хочуть. Задумали продати його якнайшвидше і виїхати з країни. Як завжди і хотіли. А я – а що я. Куди хочу, туди нехай і йду. Це не їхні проблеми.
Повертатися мені, самі розумієте, не було куди. Тільки назад – до дочки, зятя та онуків. Як мені було соромно до них приходити, проситися жити з ними!
Але що вдієш, не спати ж мені на лавці чи під церквою. Отака тепер у мене ситуація. Одним словом, безвихідь. На роботі сказали, що допомогти нічим не можуть, яке там підвищення.
Отже, думатиму, як жити далі. Може вийде орендувати якусь кімнату на околиці міста, я навіть не знаю. Але в моєму віці починати все спочатку, мабуть, пізно. Але, з іншого боку, у мене немає виходу, треба рухатися далі. А що з цього вийде, побачимо.
Але нових стосунків я вже точно не потягну. Ні морально, ні фізично. Досить. Тепер я жінка без чоловіка. Настав час вчитися жити самій і для себе. От тільки де взяти гроші на окреме житло – гадки не маю.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.