fbpx

Мені вже 61 рік, і мене виганяє на роботу власна невістка. Власне, я поїхала працювати в Барселону, аби вивчити сина і купити згодом собі житло, бо свою квартиру я теж вирішила залишити Олегу. Та коли минулого місяця я не відправила синові 1000 євро у призначений день, як він звик зв ці роки, мені зателефонувала невістка з цілою промовою. Я не знаю, чи знає Олег, що вона мені дзвонила. Пригрозила, що я не тільки онуків не побачу, а й вона теж піде від чоловіка. І дітей забере. Продовжувати працювати, чи терміново їхати у Львів

Власне, я поїхала працювати в Барселону, аби вивчити сина і купити згодом собі житло, бо свою квартиру я теж вирішила залишити Олегу. Та коли минулого місяця я не відправила синові 1000 євро у призначений день, як він звик зв ці роки, мені зателефонувала невістка з цілою промовою.

Почну з того, що я самотня мати і син Олег у мене єдиний. З його батьком ми розлучилися дуже давно. І він канув як у воду: ні допомоги, ні спілкування із сином. До вступу Олега в університет я як могла заробляла. Основний заробіток був невеликий, вища освіта в мене незакінчена, тому й коло спеціальностей було обмежене.

Тепер мені вже 61 рік, і мене виганяє на роботу власна невістка. Але про все по порядку.

Тягнути навчання сина на мізерну зарплату було б складно. Тому, щойно він вступив у виш, я почала їздити на заробітки, спочатку до Польщі, а згодом в Іспанію. Заробленого у робочий сезон вистачало на кілька місяців. Потім, коли син став дорослий, я поїхала в Іспанію на постійну роботу і регулярно висилала гроші, відправляла посилки, приїжджала на свята.

Мені на той момент було майже 55, коли Олег подзвонив мені і сказав: “Мамо, я одружуся!” Щастю моєму не було межі, адже сім’я у нас зовсім маленька. А тепер і онуки намічалися.

Призначили дату весілля за півроку. На той момент я вже 5 років жила в Барселоні. Мені вдалося знайти хороший контракт хатньої робітниці, тому за цей час я зібрала пристойну суму грошей. Ніколи не забуду витягнуті від подиву обличчя моїх сватів, коли на весіллі я вручила синові та невістці ключі від їхньої власної квартири.

Тобто від моєї,  але з новим ремонтом і переоформлену на Олега. Двокімнатна, простора, в хорошому районі. Хотілося зробити такий приємний сюрприз. Житло в Іспанії я все одно не купила б на ці гроші, але вирішила згодом купити собі квартиру в Україні.

Виїхала знову на заробітки, за півроку дзвінок – чекаємо на хлопчика! У сина тоді було важко з роботою, а його дружина пішла в декрет. Я зрозуміла, що він сам їх не витягне. І не хотіла онукові такого життя, як у нас із Олегом було, до того як я поїхала.

Одним словом, я почала допомагати дітям, чим могла. Купила все, від коляски до повзунків, для дитини. А потім почала перераховувати пристойну суму щомісяця, щоби підтримати. Так тривало якийсь час, а потім мені повідомляють: ще двійнята.

Звичайно, три маленькі дитини на одну середню зарплату вони б не витягнули. А мені було й не складно: харчування у мене було включено до контракту, та й дах над головою давали хороший мої працедавці.

Довгий час син та його родина отримували від мене близько 1000 євро на місяць як зарплату. На свята іноді й більше. І я так звикла до цього, що навіть перестала вже замислюватися. Поки до мене в гості не прийшла подруга зі своєю бідою.

Ми обидві жінки вже літні, познайомилися тут, в Іспанії, на заробітках. Вона на 5 років старша, теж допомагала сім’ї, як могла, а тут завжди жила на валізах. То туди, то сюди катається.

І ось Валентині захотілося повернутися вже зовсім, під опіку рідної родини. А сім’я не приймає, не хоче жити зі старенькою. Підшукують їй орендовану квартиру, за яку теж потрібно буде щось платити. Здоров’я працювати вже не дозволяє, а пенсія – що там пенсії.

І я теж задумалася. Ось у мене починається сьомий десяток, дай боже ще років 10 опрацювати, а що далі? Я теж розраховувала, що на старості років мені вже син допомагатиме. Вирішила, що настав час і про себе теж подумати і купити таки житло вдома, благо, у Львові у мене є довірена особа і я вже – власниця нової квартири.

Але у призначену дату гроші на карту синові не надійшли. І наступного дня – теж. Третього дня мені дзвонить не він, а його невістка з цілою промовою. І це при тому, що вона сама мені ніколи не дзвонила! Запитує, чи все в мене добре, чи не сталося чогось. Кажу: «У мене все чудово, просто вирішила купити собі квартиру вдома, зробити ремонт у ній, час уже».

У відповідь Марина нічого не сказала. Ми обмінялися кількома ввічливими запитаннями-відповідями про здоров’я та сім’ю. А потім зателефонував син. Олег каже, що з роботою зовсім біда, і він тільки на півдня виходить. Я спитала, а що робить його дружина? Сидить удома, з дітьми. І каже ще так, що сидіти ж їм нема з ким, немає у них там бабусі чи дідуся. Наче це я винна.

Закінчили ми розмову на поганій ноті: мене звинуватили в тому, що я далеко і не можу нічим допомогти, окрім грошей. Але й на цьому не закінчилося. Хоча я вже твердо вирішила, що гроші відправляти більше з таким ставленням не буду.

Останній дзвінок на днях був від невістки, і я не знаю, чи знає Олег, що вона мені дзвонила. Пригрозила, що я не тільки онуків не побачу, а й вона теж піде від чоловіка. І дітей забере. Як вона це зібралася зробити без роботи, я не знаю. Може, хтось у неї з’явився?

Я дуже збентежена й засмучена. Збиралася через рік уже додому повертатися до своєї теплої нової квартири. А тепер не знаю: продовжувати працювати, чи терміново їхати у Львів, щоб розібратися, що й до чого? Хочу побачити онуків і сина побачити хочу.

Як ви вважаєте, як мені правильніше вчинити?

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

You cannot copy content of this page