Мені вже 69 – досить не мало. Донечка моя Зоряна давно в Португалії мешкає. Коли сталося вторгнення, дочка з сином вмовили мене віддати будинок сину й невістці, зробити на сина дарчу. Тепер Роман з невісткою живуть в нашому з чоловіком будинку, бо свого вони нічого не купили, тинялися по орендованих квартирах.
А Зоряна забрала мене у Португалію. Переконували, що мені тут буде добре, що в них сусідки-українки, з якими я подружуся. Але мені тут геть зле.
Донечка моя давно в Португалії, поїхала працювати у 29 років працювати, там вийшла заміж і лишилася.
Коли сталося вторгнення сусіда в Україну, дочка з сином вмовили мене віддати будинок сину й невістці, зробити на сина дарчу.
І ось тепер син з невісткою живуть в нашому з чоловіком будинку, бо свого вони нічого не купили, тинялися по орендованих квартирах. А Зоряна забрала мене у Португалію в свою родину.
Вона тут давно, мають з чоловіком своє житло. Переконували, що мені тут буде добре, що в них сусідки-українки, з якими я подружуся. Але мені тут зле – і крапка. Все затишне, зручне, але чуже й не миле. Я навіть не пробувала звикнути – не реально. А назад дорога закрита.
Розповім про себе трохи. Я овдовіла у 60 років, зараз мені 69 років. Коли все це почалося в Україні, дочка запросила мене до себе у передмістя Лісабону, а наш з чоловіком будинок запропонувала віддати братові, тобто моєму синові Роману, невістці й онукам, бо вони так свого нічого й не купили, жили багато років по найманих квартирах.
У дочки діти вже студенти, разом з ними не живуть, тож Зоряна запропонувала мені переїхати до неї.
Запевняла, що мені з ними буде добре й затишно, що я буду з рідними, у спокої, безпеці, доглянута на старість, а, до того ж, в них сусідки-українки, з якими я подружуся.
І я погодилася. Бо в сина з невісткою аж троє дітей, старша заміж вийшла недавно, а двійнятам ще по 16 років. Переїхала я до Португалії. Так, тут мило, затишно, життя спокійне і налагоджене, але не моє все це, не рідне.
Мені погано. Я хочу додому. Туди, де прожили життя ми з чоловіком, у свій двір, у свій садочок на Полтавщині. Тут мені все чуже, не рідне. А сусідки-українки – чужі, бо вони тут з молодих років, давно вже в них нічого нашого не зосталося.
Біженців з України багато, але я не в тому віці, щоб легко заводити нові знайомства й друзів.
У дочки – своє життя. Вона ще на роботі, зять далекобійник у Європі.
А я сиджу у свої кімнаті або гуляю вуличками чужого містечка сама і одинока, як палець. Ні, я не жаліюся, як і не жалію про те, що я тут. Багатьом сьогодні набагато гірше, так і кажу собі: “Сиди, бабо, мовчи й не рипайся”. Хоча б у сина з невісткою все добре, вони заслужили пожити у своєму будинку.
А мені дійсно можна не переживати за старість, бо поруч дочка, онуки, зять хороший, і взагалі тут умови і рівень життя у всьому кращі ніж в Україні.
І все ж я б все віддала, щоб опинитися в рідному садку вдома, і жити хоча би у літній кухні, але в своєму дворі, на своїй землі.
Та назад дорога закрита, тому я мовчатиму про все це, що на душі, і вчитимуся жити тут. Можливо, станеться диво і в мене вийде, хоча я в це майже не вірю, раз не вийшло за рік. Усім миру й добра!
Автор – Олена М.
Спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
