Мені вже 69 років, а я досі на заробітках в Італії, доглядаю літніх людей, щоб заробити солідну пенсію. Більше за все на світі мені б хотілося вже повернутися додому та відпочити, але зять не радий бачити мене у власному будинку. Але розповім спочатку.
Я виростила доньку та сина. Вклала в них усю душу, щоб діти стали добрими, порядними людьми. Дітки були моєю віддушиною, росли слухняними, чесними та вихованими. У мене й сумнівів не виникало, що на схилі років саме вони про мене подбають.
Але зараз мені 69 років, я в чужій країні і бачу, що дітям зовсім не потрібна, хоча зробила для них дуже багато. Синові Маркові зараз вже 46, доньці Надії – 41, в обох сім’ї, підростають троє онуків. А мені залишається лише гірко згадувати минуле життя.
З чоловіком ми розлучилися ще 20 років тому. Спершу все було як у людей, а потім випивати почав і став жорстокий до мене та дітей. Терпіти це я не стала. Сама поставила сина та дочку на ноги і вирішила допомогти їм із житлом. Вони у мене вже дорослі були, коли я наважилася і поїхала на заробітки в Італію на запрошення однокласниці.
На весілля сина я подарувала Маркові квартиру в місті, а сама залишилася з донькою в селі. Всяко біля рідної дитини легше старість зустрічати, ніж поруч з невісткою. Хоча дружина сина мені гарною дівчиною здалася, працьовитою, доброю, зі мною завжди була ввічливою та привітною. Я продовжувала допомагати їм, чим могла.
Далі ми з Надійкою взялися за капітальний ремонт нашого житла. Усі гроші із заробітків я у нього вклала. Тим часом у доньки наречений з’явився. Після весілля вона привела зятя до нас у будинок, і вони обоє взялися господарювати.
Поки я вкотре була на заробітках, наречені повідомили, що збираються відбудувати другий поверх будинку. Я передбачила, що це для мене. Щоб я жила разом із ними, коли повернуся. Тоді ми цього моменту не обговорили, про що я зараз дуже шкодую. От я й продовжувала важко працювати в Італії, відкладала кожну копійку, щоби дітям переслати.
Думала, повернуся, та заживемо всі дружно під одним дахом, діти внизу, а я на другому поверсі. Я на пенсії, внучку балуватиму, троянди вирощуватиму на продаж, буду стежити за господарством – діти завели кроликів і перепелів. А вийшло все зовсім не так, як я мріяла та планувала.
Недавно я вирвалася до доньки у відпустку на кілька тижнів. Подумувала навіть повернутися назовсім – здоров’я вже не те, почала швидко втомлюватися, та й будинок нарешті добудували. Але що я бачу після приїзду? Зять уявив себе єдиним господарем у моїй власній хаті. Мало сказати, що мені не раділи.
Вирішила я запросити у гості своїх подруг. Не бачилися півроку, скільки новин накопилося за цей час, та й скучила неймовірно, в Італії у мене справжніх друзів немає, всі тут, вдома. Зять же відмовив мені категорично – мовляв, не найкращий зараз для посиденьок.
Але донька стала на бік чоловіка і не заступилася. Як мені було гірко та прикро, не передати словами.
Наступного дня я злягла з самого ранку – так зле стало. У нашій місцевій аптеці не продають таке, як мені треба. Рецепт на руках, попросила зятя поїхати до міста. Сама не можу, голова обертом, на ногах не стою. Куди в такому стані на автобусі цілу годину торохтіти по колдобинах? А у зятя машина. Ледве вмовила до обіду – з невдоволеним обличчям таки виручив тещу.
Я завжди була людиною міцною, а тут відчула себе такою безпорадною і нікому не потрібною, ви навіть не уявляєте!
Син із невісткою теж засмутили. Не знайшли вільної хвилинки за 2 тижні, щоб покликати мене в гості чи провідати. Нізащо не повірю, що були такі зайняті. Ну як так, адже мама рідна приїхала!
Так от і виходить – віддаєш всю себе без залишку, а в результаті ти зайва, забута всіма, покинута. Тепер мені потрібно вирішити, як жити далі.
Якщо повернуся в Італію, де ще офіційно працюю, у мене є ще кілька років, щоб заробити собі на квартиру. Але тут, удома, на мене не чекають рідні діти. Мені ні до кого повертатися. Чому ж вони так зі мною вчинили? І як мені тепер найкраще для себе зробити?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.